Я готувалася до всього, чого завгодно.
До його крику, кислої гримаси, до того, що Кейн погляне на мене, як на прострочені сосиски у супермаркеті, і скаже: "Іди додому, нещастя"!
Але зовсім не готувалася до того, що мажор усміхнеться.
І вже точно не була готова до того, що він скаже, що я виглядаю " оригінально".
Я сиділа на задньому сидінні величезної чорної машини, і шкіряне сидіння під мною було м'якшим за моє ліжко в гуртожитку. Це мене трохи дратувало.
- Доброго дня, міс, - сказав водій, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі.
Я чекала, що його погляд сповзе на мій светр, але він не сповз. У нього було таке спокійне обличчя, ніби він щодня возить якихось обірвак і давно вже перестав дивуватися. Ось що значить професіонал.
- Доброго, - буркнула я і втиснулась у куточок, як хом'як, якого не туди посадили.
Кейн сидів поруч, ніби нічого особливого не сталося, і тицяв щось у телефоні.
Вигляд у нього, до речі, був підозріло пристойний. Светр сидів так, ніби його шили на нього, а волосся лежало "абияк". Тільки я знаю, що така " абияковість" вимагає чимало зусиль.
Схоже, що він готувався до цієї зустрічі. Прямо як і я.
Тільки я готувалася, щоб його відлякати, а він щоб... Щоб що?
Я насупилась. Так, це не обговорюється. Звісно, що цей мажор придумав якусь підлу капость. Просто хоче запудрити мені мізки, аби я розслабилась і не була до цього готова.
Я дістала телефон і написала Тіні: "Мій план провалився. Він сказав, що я оригінальна".
Видалила і написала: "Мене везуть невідомо куди на машині з водієм". Теж видалила, бо виглядало так, ніби мене викрадають, а я ще й задоволена.
Тіна зараз на тренуванні й однаково не відповість. Тому я просто сховала телефон і вирішила діяти за планом Б.
План Б був простий: бути такою нестерпною, щоб він сам попросився додому.
Кафе виявилося крихітним, як пряничний будиночок. Великі вікна, дуже мило і комфортно, а запахи... Хто-небудь, зупиніть мене. Ваніль, кориця, щойно підсмажене тісто. Мій шлунок видав звук, який я намагалася замаскувати кашлем.
Офіціантка глянула на мій светр, на Кейна і знову на мене. Очі в неї округлилися, як ґудзики.
Нарешті! Хоч хтось адекватний на цій планеті.
- Ваш столик біля вікна, - прощебетала вона занадто бадьоро.
Кейн відсунув для мене стілець.
Я сприйняла це як дрібну провокацію, плюхнулась і поставила лікті на стіл. Мама б побачила і сказала: "Тейлор, ну що це за манери". Але мами тут не було, а в мене була місія.
- Гарячий шоколад? - спитав Кейн.
- А може, я кави хочу.
- Ти не п'єш каву.
Я підозріло примружилась.
- Звідки ти знаєш?
- Ти завжди береш чай з лимоном з автомата біля бібліотеки.
Я відкрила рота від здивування. Він що за мною стежить?
- Це випадковість, - відповіла я.
- Звісно, - погодився він із такою серйозною міною, що мені захотілося його вдарити, бо здалося, що цей гад знущається з мене.
І тут я помітила, що в меню немає цін.
Я здавна знала, що це погана ознака. Якщо ціни не вказані, то вони такі, що краще не знати. Я сиділа у цьому пряниковому будиночку й подумки рахувала, скільки ще місяців мені доведеться віддавати борги.
- Слухай, - прошепотіла я, нахилившись над столом, - я боюсь, що місцеві ціни мені не по кишені.
- Тейлор, - він тяжко зітхнув, - заспокойся і їж. Це частина відпрацювання.
- Їсти млинці?!
- Ага. Дуже виснажлива робота.
Я так і не знайшла, що на це відповісти.
А потім принесли шоколад. Це була не чашка, а цілий кубок. Зверху височіла гора вершків із тонкою цівкою карамелі, а на тарілці поряд лежали млинці. Тоненькі, як мереживо, і їх було стільки, що можна було нагодувати весь наш поверх в гуртожитку. Поряд стояли баночки з різним варенням, медом і згущеним молоком.
- Це все нам? - видихнула я.
- А ти бачиш тут ще когось?
Мій мозок і мій шлунок на цьому місці остаточно посварилися.
Мозок кричав: " Тейлор, це пастка! Не їж! Ні-чо-го!" А шлунок змусив мене взяти виделку.
Перший шматочок я з'їла з похмурим обличчям. Другий уже з менш похмурим. На третьому я заплющила очі. Це було настільки смачно, що я ледве не заплакала.
Кейн мовчки дивився на мене. Без тієї його кривої усмішки і насмішок.
- Що? - вимовила я з повним ротом.
- У тебе тут вершки, Попелюшко, - показав він на власний ніс. – Ось тут.
Я схопилась за ніс, поспішаючи витерти його серветкою
Крістіан Кнйн засміявся. Не хмикнув, не посміхнувся краєм губ, а по-справжньому засміявся. Голосно, щиро, навіть голову закинув. Люди за сусіднім столиком озирнулись.
- Не смій із мене глузувати, - суворо сказала я.
- Я не глузую, - збрехав мажор.
- Глузуєш! Я ж бачу, - невдоволено пробурчала я
- Ні, - він зробив таке серйозне обличчя, що я мало не луснула від злості. - У мене просто гарний настрій. Це різні речі.
Я запхала до рота цілий млинець, щоб не відповісти. Вуха палали так, що на них можна було ці млинці смажити.
Ні, ну це вже навіть не смішно. Я ж мала відчувати одне: ненависть. Люту, яскраву, з феєрверками. Мала мріяти закопати його в парку за школою, як і планувала колись на уроці літератури.
А натомість із задоволенням їла млинці із шоколадом. І мені навіть подобалася компанія цього мажорика. Це мене дуже непокоїло.
– А далі що? – спитала я, коли від млинців лишився хіба що запах, а шоколад я виїла з чашки ложкою.
Кейн відкинувся на спинку і глянув на мене, піднявши свою ідеальну брову.
- Далі мала бути ковзанка. Але ти своїм зовнішнім виглядом внесла корективи в наші плани.
Я не вірила власним вухам і продовжувала витріщатися на нього.
- Яка ще ковзанка? Ще ж тепло...
- Спеціальна, де можна навіть літом кататись. Але це зараз не має значення. Бо ми поїдемо на шопінг, бо хоч ти і маєш досить оригінальний вигляд, але тобі це зовсім не пасує.
#38 в Молодіжна проза
#9 в Підліткова проза
#554 в Любовні романи
#47 в Романтична комедія
перше кохання, від ненависті до кохання, мажор і звичайна дівчина
Відредаговано: 21.11.2026