Полювання на Попелюшку

41 Тейлор

Я готувалася до всього, чого завгодно.

До його крику, кислої гримаси, до того, що Кейн погляне на мене, як на  прострочені сосиски у супермаркеті, і скаже: "Іди додому, нещастя"!

Але зовсім не готувалася до того, що мажор усміхнеться.

І вже точно не була готова до того, що він скаже, що я виглядаю " оригінально".

Я сиділа на задньому сидінні величезної чорної машини, і шкіряне сидіння під мною було м'якшим за моє ліжко в гуртожитку. Це мене трохи дратувало.

- Доброго дня, міс, - сказав водій, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі.

Я чекала, що його погляд сповзе на мій светр, але він не сповз. У нього було таке спокійне обличчя, ніби він щодня возить якихось обірвак і давно вже перестав дивуватися. Ось що значить професіонал.

- Доброго, - буркнула я і втиснулась у куточок, як хом'як, якого не туди посадили.

Кейн сидів поруч, ніби нічого особливого не сталося, і тицяв щось у телефоні.

Вигляд у нього, до речі, був підозріло пристойний. Светр сидів так, ніби його шили на нього, а волосся лежало "абияк". Тільки я знаю, що така " абияковість" вимагає чимало зусиль.

Схоже, що він готувався до цієї зустрічі. Прямо як і я.

Тільки я готувалася, щоб його відлякати, а він щоб... Щоб що?

Я насупилась. Так, це не обговорюється. Звісно, що цей мажор придумав якусь підлу капость. Просто хоче запудрити мені мізки, аби я розслабилась і не була до цього готова.

Я дістала телефон і написала Тіні: "Мій план провалився. Він сказав, що я оригінальна".

Видалила і написала: "Мене везуть невідомо куди на машині з водієм". Теж видалила, бо виглядало так, ніби мене викрадають, а я ще й задоволена.

Тіна зараз на тренуванні й однаково не відповість. Тому я просто сховала телефон і вирішила діяти за планом Б.

План Б був простий: бути такою нестерпною, щоб він сам попросився додому.

Кафе виявилося крихітним, як пряничний будиночок. Великі вікна, дуже мило і комфортно, а запахи... Хто-небудь, зупиніть мене. Ваніль, кориця, щойно підсмажене тісто. Мій шлунок видав звук, який я намагалася замаскувати кашлем.

Офіціантка глянула на мій светр, на Кейна і знову на мене. Очі в неї округлилися, як ґудзики.

Нарешті! Хоч хтось адекватний на цій планеті.

- Ваш столик біля вікна, - прощебетала вона занадто бадьоро.

Кейн відсунув для мене стілець.

Я сприйняла це як дрібну провокацію, плюхнулась і поставила лікті на стіл.  Мама б побачила і сказала: "Тейлор, ну що це за манери". Але мами тут не було, а в мене була місія.

- Гарячий шоколад? - спитав Кейн.

- А може, я кави хочу.

- Ти не п'єш каву.

Я підозріло примружилась.

- Звідки ти знаєш?

- Ти завжди береш чай з лимоном з автомата біля бібліотеки. 

Я відкрила рота від здивування. Він що за мною стежить?

- Це випадковість, - відповіла я.

- Звісно, - погодився він із такою серйозною міною, що мені захотілося його вдарити, бо здалося, що цей гад знущається з мене.

І тут я помітила, що в меню немає цін.

Я здавна знала, що це погана ознака. Якщо ціни не вказані, то вони такі, що краще не знати. Я сиділа у цьому пряниковому будиночку й подумки рахувала, скільки ще місяців мені доведеться віддавати борги.

- Слухай, - прошепотіла я, нахилившись над столом, - я боюсь, що місцеві ціни мені не по кишені.

- Тейлор, - він тяжко зітхнув, - заспокойся і їж. Це частина відпрацювання.

- Їсти млинці?!

- Ага. Дуже виснажлива робота.

Я так і не знайшла, що на це відповісти.

А потім принесли шоколад. Це була не чашка, а цілий кубок. Зверху височіла гора вершків із тонкою цівкою карамелі, а на тарілці поряд лежали млинці. Тоненькі, як мереживо, і їх було стільки, що можна було нагодувати весь наш поверх в гуртожитку. Поряд стояли баночки з різним варенням, медом і згущеним молоком.

- Це все нам? - видихнула я.

- А ти бачиш тут ще когось?

Мій мозок і мій шлунок на цьому місці остаточно посварилися.

Мозок кричав: " Тейлор, це пастка! Не їж! Ні-чо-го!" А шлунок змусив мене взяти виделку.

Перший шматочок я з'їла з похмурим обличчям. Другий уже з менш похмурим. На третьому я заплющила очі. Це було настільки смачно, що я ледве не заплакала.

Кейн мовчки дивився на мене. Без тієї його кривої усмішки і насмішок.

- Що? - вимовила я з повним ротом.

- У тебе тут вершки, Попелюшко, - показав він на власний ніс. – Ось тут.

Я схопилась за ніс, поспішаючи витерти його серветкою 

Крістіан Кнйн засміявся. Не хмикнув, не посміхнувся краєм губ, а по-справжньому засміявся. Голосно, щиро, навіть голову закинув. Люди за сусіднім столиком озирнулись.

- Не смій із мене глузувати, - суворо сказала я.

- Я не глузую, - збрехав мажор.

- Глузуєш! Я ж бачу, - невдоволено пробурчала я 

- Ні, - він зробив таке серйозне обличчя, що я мало не луснула від злості. - У мене просто гарний настрій. Це різні речі.

Я запхала до рота цілий млинець, щоб не відповісти. Вуха палали так, що на них можна було ці млинці смажити.

Ні, ну це вже навіть не смішно. Я ж мала відчувати одне: ненависть. Люту, яскраву, з феєрверками. Мала мріяти закопати його в парку за школою, як і планувала колись на уроці літератури.

А натомість із задоволенням їла млинці із шоколадом. І мені навіть подобалася компанія цього мажорика. Це мене дуже непокоїло.

– А далі що? – спитала я, коли від млинців лишився хіба що запах, а шоколад я виїла з чашки ложкою.

Кейн відкинувся на спинку і глянув на мене, піднявши свою ідеальну брову.

- Далі мала бути ковзанка. Але ти своїм зовнішнім виглядом внесла корективи в наші плани.

Я не вірила власним вухам і продовжувала витріщатися на нього.

- Яка ще ковзанка? Ще ж тепло...

- Спеціальна, де можна навіть літом кататись. Але це зараз не має значення. Бо ми поїдемо на шопінг, бо хоч ти і маєш досить оригінальний вигляд, але тобі це зовсім не пасує.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше