Полювання на Попелюшку

40 Крістіан

У суботу я прокинувся о сьомій ранку без будильника. Це було настільки незвично, що я кілька хвилин лежав і підозріло розглядав стелю.

Може, захворів? Ні, просто мені було чим зайнятися.

План я складав ще з четверга, і, чесно кажучи, це був найретельніший план у моєму житті.

Навіть до контрольних із математики я і близько так не готувався. Спершу зателефонував Майклу, щоб той о пів на дванадцяту чекав із машиною біля чорного входу. Потім забронював столик у кафе, де подають найкращі в місті гарячий шоколад і млинці. Потім перевірив, чи працює ковзанка в міському парку, бо вона мала відкритися саме цими вихідними. Потім ще раз перевірив прогноз погоди, щоб все було ідеально.

Дін, коли дізнався, нахабно заіржав на весь коридор.

- Кейне, ти серйозно? Ти, король школи, влаштовуєш побачення з бідною стипендіаткою, а називаєш це "відпрацюванням"?

- Це не побачення, - огризнувся я. - Це розрахунок за телефон.

- Угу. З млинцями. Дуже мило...

Я пообіцяв йому, що якщо він не замовкне, то наступну лабораторну писатиме на моєму місці. Він замовк, але лише на хвилину.

Втім, у чомусь він мав рацію. Звісно, що та капосна мала цього не підозрювала, але я вже тричі змінив светр, бо перший виглядав якось занадто, другий - недбало, а третій... ну, третій був нормальний. З зачіскою я теж щось робив. Не буду уточнювати що.

За десять хвилин до дванадцятої я вже стояв біля воріт школи, засунувши руки в кишені, і вдавав, що мені взагалі байдуже, прийде вона чи ні.

Звісно, мені було не байдуже, але їй про це знати необов'язково.

О дванадцятій нуль нуль на доріжці не було ні душі. Я вже почав накручувати себе, що вона втекла в якусь нору, чи прикинулась хворою, чи, чого доброго, домовилася з Тіною, і та вирішила влаштувати мені засідку з гантелею. Я навіть дістав телефон, щоб подзвонити, коли помітив у кінці алеї якусь постать.

Вона йшла повільно, з гордо піднятим підборіддям, наче королева на власну страту.

Я примружився, намагаючись її роздивитися. А як побачив, то моя щелепа зі стуком впала на землю.

На Попелюшці був светр. Величезний, мішкуватий, досить специфічного кольор. Рукави були довшими за її руки, і вона їх підкотила, але вони все одно з'їжджали.

Знизу виднілися домашні спортивні штани з дірою на коліні, а на ногах у неї були кеди, які, схоже, пройшли не одну війну і програли її. А на голові... Два криві хвостика. З яких стирчали фіолетові пасма на всі боки, ніби хтось змусив її заплітатися в темряві.

Попелюшка зупинилася за три кроки від мене, склала руки на грудях і подивилася на мене з виразом абсолютної, непорушної гідності.

- Ну? –сказала вона. - Я прийшла.

- Ти запізнилась.

- Це всього лише п'ять хвилин!

Я мовчки обвів її поглядом знизу догори і знову вниз. Мала стояла так, ніби її цей одяг анітрохи не бентежить. Лише кінчики вух трохи почервоть за кожним порухом мого обличчя.

І тоді до мене дійшло. Капосна Попелюшка зробила це навмисно.

Вона цілу ніч, мабуть, сиділа над цим планом. Витягла з шафи найстрашніше, що там було, зліпила ці жахливі хвостики, прийшла в усьому цьому до мене, до "короля школи", щоб мені стало соромно. Щоб я зморщився, відвернувся, плюнув і сказав: "Іди додому, Попелюшко, мені таке чудо поруч не потрібне".

Я відчув, як куточки губ повзуть догори, і зрозумів, що зараз програю цю битву з самим собою.

- Що? - насупилася вона. - Чого ти посміхаєшся?

- Та нічого...

- Ні, ти посміхаєшся. Тобі хіба не соромно стояти поруч з такою, як я?

- Мені? – я зробив максимально здивоване обличчя. - З якого це дива?

Вона розгубилася на секунду і це було видно, а потім знову задерла носа.
- ну, я ж... Ж вона смикнула край светра. - Не боїшся, що хтось побачить тебе поряд зі мною?

- Попелюшко, - я зробив крок ближче і нахилився так, щоб бачити її очиська. - Мені все одно, що там про мене подумають. А ти...

Я зробив паузу, бо мало не бовкнув зайвого. Подивився на ці хвостики, на светр і на діру в штанях. На величезні, обурені, трохи розгублені очі.

Дідько. Вона була найкумеднішою істотою з усіх, що я бачив у житті. І, що найгірше, найгарнішою. Навіть у цьому лахмітті.

- А ти, - закінчив я, – саме те, що треба.

- Що?! - шоковано перепитала вона.

- Мені подобається твій образ. Дуже оригінально. Дуже... - я підшукав слово, - незвично.

Вона відкрила рота в вирішилася на мене. Її план тріщав по швах, і я це бачив, як на долоні.

- Ти... ти ненормальний! - нарешті видала вона.

- Уже казали, - охоче погодився я і кивнув на чорну машину, яка саме під'їхала до воріт. - Сідай.

- Куди?!

- Відпрацьовувати.

- І яка це у мене робота? - підозріло примружилася Попелюшка.

- Перший пункт програми: гарячий шоколад і млинці.

- Це не робота!

- Це дуже важка робота, - серйозно сказав я, відчиняючи їй дверцята. - Особливо млинці. Їх треба їсти повільно й з розумом.

Вона дивилася на мене, як на божевільного, але, на диво, мовчала. А тоді хмикнула, пролізла повз мене в салон і буркнула собі під ніс щось таке, що я погано розчув.

Я обійшов машину, сів поруч і глянув на неї збоку. Вона відвернулася до вікна, але я встиг помітити, як вона хутко потягнула вниз рукава светра. І, здається, вперше за весь час її губи ледь-ледь, на мікрон, смикнулися в посмішці.

Моя Попелюшка думала, що перемогла. Нехай думає, наївна... Вона ще не знає, з ким зв'язалася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше