Полювання на Попелюшку

36 Крістіан

Я чекав на що завгодно: крики, ляпас, удар книжкою по голові. Але те, що сталося далі, перевершило всі мої сподівання.

Попелюшка спершу зблідла. Потім стала червоною, як стиглий помідор, а потім пішла плямами, і навіть вуха в неї почервоніли, мов стоп-сигнали. Вона дивилась на мене так, ніби я щойно оголосив, що завтра в школі скасовують вихідні. Рот відкривався і закривався, але звуку не було.

Господи, як же це було кумедно і мило.

Я сперся стегном на стіл, схрестив руки на грудях і став чекати, що вона вигадає. Пакет попкорну був би доречним, але довелось обходитися самою насолодою.

- Ну, і чого ти чекаєш, Попелюшко? - не втримався я. - Особливого запрошення? Ти ж сама щойно сказала, що поцілуєш того, хто зробив ті листівки і розповсюдив їх по всій школі. Це я. І вже стомився чекати на обіцяний поцілунок.

Вона примружилась. Я майже чув, як у її голові скрипить і крутиться кожна шестерня: шукає лазівку, виправдання, або  запасний вихід.

- А якщо ти мені збрехав? Спершу доведи! - видала вона, задерши свій гарненький кирпатий ніс.

Ну звісно. Не вірить. Така собі зухвала малявка, що ледве дістає мені до плеча, але вимагає доказів.

Я мало не розсміявся вголос. Мабуть, саме в цю мить мені остаточно стало ясно, що день вдався.

- Без проблем. Оригінал того компрометуючого фото Міранди тебе влаштує? - поцікавився я, дістаючи його із сумки і показуючи дівчині.

Фото було старе, трохи зім'яте по кутах. Мале рум'яне створіння з двома хвостиками тримало в руці морозиво, розмазане по всьому обличчю. Якщо чесно, воно було навіть мило. Але ж кого це цікавить, коли вона зараз така недоторкана богиня?

Попелюшка глянула на фото, потім на мене, потім знову на фото. Я бачив, як вона зрозуміла, що відступати нікуди. Відтінок її щік став ще на тон насиченішим, і вона стала до смішного схожа на стиглу вишеньку.

- Раз сказала, то поцілую, але тільки в щоку, - невдоволено пробурчала вона таким тоном, ніби їй належало прилюдно з'їсти жабу.

- Взагалі-то, я розраховував на щось більше, - чесно зізнався я. - Але я сьогодні добрий, тому погоджусь і на поцілунок у щоку.

Вона аж здригнулась. Бурмотіла щось собі під ніс, певно, не надто ласкаве на мою адресу. Я розібрав лише слова "нахаба" і "мажорний тип". Що ж, у кожного свій спосіб відчувати вдячність.

Попелюшка нерішуче наблизилась. Я нахилив голову, бо вона була така низенька, що без цього їй довелося б стати навшпиньки, а мені чомусь хотілось, щоб вона зробила це швидше, поки не передумала.

Вона зупинилась за крок від мене. Я відчув запах її шампуню, чогось дуже простого, з яблуком. Ніяких тобі дорогих парфумів, якими пахнуть дівчата в нашій школі. Навіть дивно, що від цього мені стало якось... приємно і тепло.

Мабуть, батарея в бібліотеці гріє надто сильно.

Наважившись, вона заплющила очі й чмокнула мене в щоку. Швидко, ледве торкнувшись губами, як пташка, що клює зернятко. І вже розвернулась, щоб драпанути до свого візка з книжками, але я виявився швидшим.

Моя рука ніби сама спіймала її за зап'ястя, а наступної секунди я вже притискав її до себе.

- Е-е-е, ні, Попелюшко, - промурмотів я їй у волосся. - Куди це ти зібралась?

Вона застигла, мов статуя. Така маленька, тепла і напружена, що я чув, як шалено калатає її серце. Чи то було моє? Не розібрав.

- Пусти, - розлючено просичала вона, вперши долоні мені в груди. - Я зробила, що обіцяла!

- Обіцяла поцілувати, але такий поцілунок мене зовсім не задовольнив.

- Ти... ти просто нахаба!

- Дякую, мені багато хто так каже.

Вона смикнулась раз, другий. Я навіть не став напружуватись: після тренувань таку вагу я, мабуть, не помітив би, навіть якби вона повисла на мені, як мавпочка на пальмі. До речі, непогана ідея.

І тут я побачив, як її очі раптом спалахнули. Попелюшка набрала повні груди повітря, подивилась кудись мені за спину і дуже щиро, дуже голосно вигукнула:

- Місіс Грінвуд, добрий день!

Я рефлекторно розтиснув руки й обернувся.

За спиною не було нікого. Лише порожній стіл, кілька полиць і купа пилу, що кружляла в сонячному промені.

Коли я знову повернувся до Попелюшки, вона вже стояла біля візка, на безпечній відстані, і з незворушним виглядом розправляла на полиці якусь книжку. Тільки вуха в неї й досі палали, видаючи її з головою.

- Ти справді думала, що я куплюся на це? - вирішив я перевірити.

- Ти ж купився, - відрізала вона, навіть не обертаючись.

Я хмикнув. Здається, у цьому раунді я програв, але відчуття було таке, що я щойно вигравав. Вперше за довгий час мені не було нудно, а навіть цікаво.

Я сів на стілець, підпер щоку кулаком і став спостерігати за тим, як Попелюшка розставляє книжки. Вона навіть не уявляла, як сильно мені хотілось її знову роздратувати, просто щоб побачити, куди цього разу полізе її хитромудра голова.

Що ж, Попелюшко. Гра тільки починається.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше