Полювання на Попелюшку

35 Тейлор

Перший пункт плану я виконала майже героїчно. Блузку відліпила від тіла з таким звуком, ніби здирала пластир, і кинула в куток. Друга блузка, на щастя, знайшлася одразу. Вона була трохи пом'ята, але зате суха. У моєму становищі розкидатися такими розкошами не доводилось.

Умивалась я довго й зі смаком. Вода була холодна, але цього разу холод мене не лякав. Туш зійшла разом із рештками моєї гідності, і з дзеркала на мене подивилась звичайна бліда дівчина з червоним носом. Зовсім не монстр. Ну, майже.

Фен ревів так, що, мабуть, було чути аж у спортзалі. Я сушила волосся і подумки репетирувала розмову з Мірандою. У моїй уяві я була холодна, дотепна й страшенно впевнена в собі. Вона ж мовчки червоніла і просила пробачення.

У реальному житті, звісна річ, такого стовідсотково ніколи не станеться. Але мріяти мені ще ніхто не заборонив.

Нафарбувалась я заново, навіть акуратніше, ніж зазвичай. Розправила плечі й сказала своєму відображенню:

- Ти нікому нічого не винна. Особливо тим мажорним бовдурам.

До школи я йшла повільно, тримаючи спину рівно, як на екзамені. Ноги, щоправда, були ватяні, а в голові гуло наче у вулику.

Я наперед знала, що зараз буде: усі витріщатимуться, шепотітимуться за моєю спиною, а Міранда зі своєю свитою гордо проплине повз і навіть не гляне в мій бік. Так, мовляв, і має бути.

Я штовхнула дубові двері й зупинилась.

Перше, що я побачила, була листівка. Вона валялась просто на підлозі у холі, біля самих сходів. Потім ще одна, а третя лежала біля колони. Четверта - на підвіконні, п'ята прилипла до чиєїсь підошви, і той хтось тягнув її за собою, навіть не помітивши.

Я нахилилась і підняла найближчу. З одного боку була Міранда. Та сама Міранда, яку я знала. З ідеальною зачіскою, білосніжною усмішкою та зверхнім поглядом, яким вона дивилась на всіх нас, простих смертних. Фото з обкладинки шкільного журналу. Я перевернула листівку.

І мало не гепнулася на свою п'яту точку. На іншому боці було інше фото товстенької дівчинки. Якби не напис, то я б і не впізнала в ній нашу місцеву королеву.

"І це наша ідеальна Міранда?"

Я перечитала підпис двічі. Роззирнулась довкола й побачила, що в холі повно учнів. Вони стояли купками, тримали листівки, тицяли пальцями й реготали.

- Ти бачила? Невже наша Міранда могла такою бутиі? - тицьнула у фото якась дівчина з молодшого класу.

- Та ну, фотошоп! - недовірливо сказав її друг.

- Щось я в цьому дуже сумніваюсь...

У коридорі другого поверху листівки були приклеєні до шафок, до стін, навіть до дверей учительської. Хтось примудрився причепити одну на статую директора Гранд-Вейлу в холі.

На уроці математики хлопці на задній парті передавали одну листівку з рук у руки, і мені здалося, що вона вже зм'якла від такої кількості доторків. А наш викладач, пан Берроуз, який зазвичай карав за кожен зайвий шепіт, зупинився біля дошки, дивлячись на таку саму листівку. Прокашлявся, акуратно склав її навпіл і поклав у кишеню піджака. Лише кутик його вуса ледь помітно смикнувся.

Я закусила губу, щоб не розсміятись. Чесно: мені б, мабуть, варто було відчути бодай крихту жалю. Усе-таки це жорстоко, коли на всю школу виставляють подібне фото.

Але перед очима у мене стояла вбиральня, холодна вода, що стікає за комір, і досі чувся їхній регіт. Тож жаль кудись подівся, а на його місці з'явилось дивне, майже забуте відчуття. Мені було... добре.

Міранди не було ні на математиці, ні на літературі. Її подружки теж десь поділись. Місце, де вони зазвичай сиділи, були порожніми, але ніхто не жалкував з цього приводу.

До кінця дня настрій у мене піднявся настільки, що я навіть з'їла в їдальні все, що поклала на тацю.

Проте вранішня бадьорість випарувалась, щойно я підійшла до дверей бібліотеки.

На мене чекало відпрацювання. Знову з тим самим Кейном, який і так тільки те й робив, що псував мені життя. Я стояла під дверима, тупцювала й подумки торгувалась зі всесвітом: "Хай у нього зламається нога. Або телефон. Ні, телефон не треба, бо мені ще потім за нього платити доведеться"

Всесвіт, як завжди, мене проігнорував. У бібліотеці пахло пилом і старим папером. Місіс Грінвуд мовчки вказала на візок із книгами та тряпку, і я полізла розставляти томи на верхні полиці, спиною відчуваючи погляд Кейна.

Я одразу помітила, що у нього був якийсь надто задоволений вигляд. Невже цей гад знову щось накоїв?

- Як почуваєшся? - раптом запитав він.

Я мало не випустила книжку.

- Що?

- Як. Ти. Почуваєшся? - повторив він повільно, ніби я була трохи недоумкувата. - Вигляд у тебе зранку був, м'яко кажучи, не дуже.

Я замружилась і видихнула.

- Ти що, справді цікавишся?

- Ні. Просто вирішив порушити тишу.

Типово. Я знову повернулась до полиці, але чомусь відповіла:

- Нормально. Навіть краще, ніж нормально. Знаєш, мені сьогодні стало значно легше.

- Ага? - він нарешті підняв очі. - І чого б це?

- Та тому, що хтось розкрив найбільший секрет Міранди перед усією школою, - не втрималась я і розвернулась до нього з книжкою на руках. - Ти бачив ті листівки? Це ж геніально! Вона там... вона з морозивом, у цьому купальнику! Я весь день ледь трималась, щоб не розреготатись на уроках!

- Бачив, - спокійно відповів Кейн.

- Хто б це не зробив, я йому дуже вдячна. Серйозно. - Я притиснула книжку до грудей. - Знаєш, я б його навіть поцілувала. В щоку, звісно. Ну, або не в щоку, я ще подумаю. Але це точно була б найщиріша подяка в моєму житті.

Заявляючи це, я так захопилась, що навіть не звернула уваги на те, як змінилось обличчя Кейна. На губах у нього з'явилась та сама нахабна усмішка, яку мені дуже хотілось стерти з його обличчя чимось важким.

- Тоді готуйся, Попелюшко, - сказав він лінивим тоном. - Бо це зробив я.

Книжка вислизнула з моїх рук і з гучним звуком впала на підлогу.

А я відчула, як у мене повільно, але неухильно починають горіти вуха і щоки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше