Полювання на Попелюшку

34 Тейлор

Як вибігла з вбиральні, а потім і зі школи, я пам'ятала уривками. У дверях я врізалась у того клятого Кейна і на емоціях в сказала все, що я про нього думала. Швидше за все, мені це дуже скоро вилізе боком, але стриматися я просто не могла.

У гуртожитку, на моє щастя, було порожньо. Нормальні люди сиділи на уроках, як їм і належить. Я вскочила в нашу кімнату, зачинила двері й сповзла по них на підлогу.

Я глянула в дзеркало на шафі й мало не заволала. На мене дивився якийсь монстр з фіолетовим волоссям. Туш розповзлась по щоках чорними патьоками.  Блузка прилипла до тіла, а волосся виглядало так, наче мене тягали за нього мавпи.

"Так, Тейлор, без паніки, - сказала я собі. - Діємо по плану".

План був простий. Скинути мокре, умитись, швиденько висушити голову феном. Нафарбуватись заново і піти на уроки з гордо піднятою головою, ніби нічого не сталося.

П'ять хвилин справи. Ну що тут складного?

Я підвелась, дошкандибала до ліжка й сіла і більше нічого не змогла.

Минуло п'ять хвилин, потім десять. Я знала, що вже спізнилась і що отримаю за це ще одне покарання. Ніби мало мені було  того, яке я відпрацьовую з тим нестерпним мажором. Я чудово розуміла, що треба поспішати, але все одно сиділа, як приклеєна.

Бо якщо я зараз піду туди, то знову побачу їх. Міранду з її зміїною усмішкою та Її бісових подружок.

Усіх, хто дивитиметься на мене, як на непорозуміння, що забрело не на ту вечірку. А я мушу ще й робити вигляд, що все добре.

А я так втомилась триматись. Здавалося, що у мене вже зовсім немає сил, бо з кожним днем ставало все гірше та гірше.

Я закусила губу, але було пізно, бо перша сльоза вже скотилась по щоці, за нею друга, а далі я перестала рахувати. Лягла на бік, підтягнула коліна до грудей, затулила обличчя подушкою й завила, як маленька ображена дівчинка.

Найгірше було навіть не те, що вони зробили. Найгірше, що я такого не чекала.

Коли я отримала лист із Гранд-Вейлу, то уявляла все зовсім інакше. Бібліотеки до самої стелі. Розумні вчителі, від чиїх розмов мурашки по шкірі. Учні, яким цікаво, хто що знає, а не в кого який годинник чи автівка.

 Я ж не наївна, я розуміла, що тут вчаться діти з грошима і що вони косо дивитимуться на мою сумку та черевики. Ну й нехай. Я ж приїхала вчитись, а не дружити.

Але я і подумати не могла, що до мене тут будуть ставитися так, як до цуценяти,  яке напаскудило на килим.

Таке я бачила хіба що у фільмах, які ми з мамою дивились вечорами. Я ще казала: "Ну де таке буває?"

Виявляється, буває. У Гранд - Вейлі і зі мною.

І тут я чомусь згадала маму. Той день, коли прийшов лист про грант, я пам'ятатиму все життя. Мама саме повернулась з нічної зміни, ледь жива, із синцями під очима, навіть не роззулась. А я підскочила до неї з конвертом і кричала щось незрозуміле.

Вона довго читала. Я стояла поруч і переминалась з ноги на ногу. Потім вона підняла на мене очі, і вони були мокрі від сліз.

- Тейлор, - прошепотіла вона, затуливши рот рукою. - Ти ж у мене така розумниця...

Мама обійняла мене дуже міцно і поцілувала у щоку. А потім понеслась по квартирі, як навіжена: дзвонила тітці, сусідці з другого поверху, навіть знайомій з крамниці, яка нам частенько продукти у борг відпускала. Мама всім розказувала, що її дівчинка поїде вчитись у найкращу школу, і хай тільки хтось спробує сказати, що в неї немає майбутнього.

Вона плакала від щастя. А я вперше бачила, що моя мама справді вірить: усе буде добре.

Від цього спогаду стало ще гірше.

Бо що я їй тепер скажу? Що її розумниця лежить мокра на ліжку і ридає в подушку, бо якась дурна лялька пообіцяла влаштувати їй пекло в школі? Що не витримала й тижня?

Я вчепилась пальцями в ковдру. Якби це залежало лише від мене, я б із превеликою радістю плюнула на цю бісову школу. На її дубові двері, ідеальні клумби й усіх цих золотих зіпсованих діточок, яким змалку розказали, що світ лежить у них на долоні. Спакувала б сумку і першим же автобусом поїхала додому.

Але я не могла так вчинити, бо вдома була мама. З її нічними змінами, з її втомленими руками і з вірою в мене, яка, здається, тримала її на ногах.

Я сіла, витерла обличчя рукавом, чим, зрозуміло, тільки ще гірше розмазала туш. Подивилась у вікно, де осінь уже фарбувала дерева у золото, і вперше за цілий ранок нормально вдихнула.

- Гаразд, - сказала я вголос. Голос зрадницьки затремтів. - Гаразд, Тейлор. Поплакала? Поплакала. А тепер вставай.

План нікуди не подівся. Перший пункт: скинути мокре.

Я стиснула зуби, підвелась і потягнулась до блузки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше