Полювання на Попелюшку

33 Міранда

Я вийшла зі шкільної їдальні, сміючись з якоїсь дурниці, яку розповіла Ешлі.

Спочатку я не зрозуміла, що відбувається. Просто в коридорі було занадто тихо для великої перерви. І занадто багато людей стояло купками, наче на якійсь виставці. Хтось тримав у руках невеликі кольорові листівки, хтось перешіптувався. А потім усі ці голови одночасно повернулися до мене.

Так дивляться, коли чекають якоїсь вистави.

- Що це з ними? - здивовано запитала Ешлі.

- Може, новий пост вийшов? - припустила Клер. - Ти ж виклала вчора ту фотку з басейну.

Я вже хотіла відповісти щось саркастичне, коли побачила на підлозі біля колони цілу купу цих листівок.

Вони лежали, як листя восени під деревами і їх були сотні. Одна з них лежала за кілька кроків від нас і з неї на мене дивилося моє власне обличчя. Те, з обкладинки шкільного журналу, з ідеальною зачіскою, в моєму найкращому світлому пальті.

"Круто, - подумала я. - Мабуть, це про конкурс"

Я нахилилася й підняла листівку. Просто з цікавості.

Коли я перевернула її, то світ не те щоб зупинився. Він, навпаки, раптом почав тиснути на мене з усіх боків.

 Десь зліва хтось прошепотів моє ім'я, десь за спиною хихикнули, а я дивилася на фото і від страшного шоку не могла навіть нормально вдихнути повітря.

Мені було дев'ять. Той дурний купальник у квіточку, який мама купила на виріст. Мокре волосся, що липло до щік. Морозиво, розмазане навколо рота. І очі,  повні сліз, бо хтось із хлопців щойно крикнув щось про мене на весь пляж, а чийсь батько в цей момент якраз клацнув фотоапаратом. Я тоді виглядала, як товста невдаха.

Знизу красувався підпис великими літерами: " І ЦЕ НАША ІДЕАЛЬНА МІРАНДА?"

У вухах задзвеніло. Руки стали холодними й чужими. Я навіть не відразу помітила, що вони тремтять, поки листівка не затріпотіла, як маленький білий прапор. Прапор капітуляції.

- Міро... - Ешлі обережно торкнулася мого ліктя. - Міро, дай сюди.

Вона спробувала висмикнути у мене з рук ту бісову листівку, але я стиснула пальці. Мені чомусь здавалося, що якщо я її віддам, то це стане ще гірше.

- Це що, фотошоп? - запитала Клер, зазираючи мені через плече. - Скажи, що це фотошоп.

- Ні, - почула я власний голос. Він був якийсь дивний, наче не мій. - Це я.

Я підняла очі й тільки тоді по-справжньому побачила коридор. Хлопці з одинадцятого класу штовхали одне одного ліктями. Дівчина з паралельного, яку я колись публічно підколола через її кросівки, дивилася на мене з таким відвертим задоволенням, що мене мало не знудило. Хтось дістав телефон. Я чула це кляте клацання.

Вони фотографували мене з цією листівкою в руках.

Мене накрила хвиля жару, від шиї до самих вух. Таке було тільки одного разу в житті, в дев'ять років, на тому самому пляжі, коли я зрозуміла, що ніде сховатися.

- Усе, ходімо звідси, - рішуче сказала Ешлі. Вона обійняла мене за плечі й повернулася до натовпу. - А ви що витріщилися? Вам нічого робити? Кажу, геть звідси!

- Міро, дихай, - квапливо шепотіла Клер, збираючи листівки з підлоги. - Ми їх усі позбираємо. До кінця перерви жодної не залишиться. Слухай, нічого страшного. Ну хто там цього не мав у дитинстві? Усі були маленькі. Усі були смішні.

- Ти не розумієш, - прошепотіла я.

Вони й правда не розуміли. Ешлі й Клер познайомилися зі мною у восьмому класі, вже з такою, якою я стала.

Вони не бачили, скільки років я створювала цю себе. Не знали нічого про те, на скількох дієтах я сиділа, скільки часу я мало голодом себе не морила, щоб стати стрункою і вродливою.

І ось тепер всі в школі знали про мій сором і це було жахливо.

- Міро, ну скажи щось, - благала Ешлі.

Але я не могла. Горло стиснуло так, що боляче було ковтати. Якщо я скажу бодай слово, я розплачуся прямо тут. Просто посеред коридору і всі це побачать і будуть  зловтішатмся. І тоді завтра це відео  побачить уся школа. А можливо, і не тільки школа.

Ні. Тільки не це. Тільки не це...

Я різко видихнула і викинула листівку. Вона впала на підлогу, лицем до гори.

- Міро, куди ти?!

Я не відповіла, а просто пішла геть. Спершу швидко, потім ще швидше, а біля сходів уже бігла. Підбори стукали по плитці, як постріли. Хтось гукнув мене, хтось засміявся. Я не обернулась, а проскочила повз охоронця, штовхнула важкі двері й вилетіла на подвір'я. Холодне повітря вдарило в обличчя, і тільки тоді я зрозуміла, що по щоках у мене вже течуть сльози.

Я бігла алеєю через парк, не розбираючи дороги. Туш, напевно, розтеклася. Волосся розтріпалося. Мені було байдуже. Якщо хтось і бачив мене, хай бачить. Головне швидше дістатися до своєї кімнати і зачинитися там.

Зараз гуртожиток здавався найкращим місцем на світі. Я ледь потрапила ключем у замок, захлопнула двері й сповзла по них на підлогу, затуляючи рот долонею, щоб не завити в голос.

Я плакала довго. Так, як не плакала вже дуже давно. Мою репутацію ідеальної королеви школи сьогодні було зруйновано.

Коли сльози нарешті скінчилися, у кімнаті стало тихо. Я сиділа на килимі, обхопивши коліна руками, і дивилась у стелю. Горло боліло, очі пекли, а в голові повільно, як після шторму, починали з'являтися думки.

Хто це зробив?

Це фото могло бути лише у кількох людей, які знали мене з дитинства.

У мене в сумці задзвенів телефон. Потім ще раз. І ще. Я навіть не дивилась. Я знала, що там: повідомлення, коментарі, смайлики, "Міро, ти як?" від подруг.

Завтра в школі буде те саме. Усі ці погляди,  шепіт за спиною. Я можу не прийти, звісно. Сказати, що захворіла. Але це означатиме, що я здалася. А Міранда ніколи не здається. Я цього себе навчила.

Я витерла обличчя долонями, повільно підвелася й підійшла до дзеркала. Дівчина в дзеркалі мала червоні очі, розмазану туш і тремтячі губи. Вона була зовсім не схожа на королеву. Але й на ту дев'ятирічну вона теж не була схожа.

"Думай, - сказала я їй. - Просто думай"




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше