Я вийшла зі шкільної їдальні, сміючись з якоїсь дурниці, яку розповіла Ешлі.
Спочатку я не зрозуміла, що відбувається. Просто в коридорі було занадто тихо для великої перерви. І занадто багато людей стояло купками, наче на якійсь виставці. Хтось тримав у руках невеликі кольорові листівки, хтось перешіптувався. А потім усі ці голови одночасно повернулися до мене.
Так дивляться, коли чекають якоїсь вистави.
- Що це з ними? - здивовано запитала Ешлі.
- Може, новий пост вийшов? - припустила Клер. - Ти ж виклала вчора ту фотку з басейну.
Я вже хотіла відповісти щось саркастичне, коли побачила на підлозі біля колони цілу купу цих листівок.
Вони лежали, як листя восени під деревами і їх були сотні. Одна з них лежала за кілька кроків від нас і з неї на мене дивилося моє власне обличчя. Те, з обкладинки шкільного журналу, з ідеальною зачіскою, в моєму найкращому світлому пальті.
"Круто, - подумала я. - Мабуть, це про конкурс"
Я нахилилася й підняла листівку. Просто з цікавості.
Коли я перевернула її, то світ не те щоб зупинився. Він, навпаки, раптом почав тиснути на мене з усіх боків.
Десь зліва хтось прошепотів моє ім'я, десь за спиною хихикнули, а я дивилася на фото і від страшного шоку не могла навіть нормально вдихнути повітря.
Мені було дев'ять. Той дурний купальник у квіточку, який мама купила на виріст. Мокре волосся, що липло до щік. Морозиво, розмазане навколо рота. І очі, повні сліз, бо хтось із хлопців щойно крикнув щось про мене на весь пляж, а чийсь батько в цей момент якраз клацнув фотоапаратом. Я тоді виглядала, як товста невдаха.
Знизу красувався підпис великими літерами: " І ЦЕ НАША ІДЕАЛЬНА МІРАНДА?"
У вухах задзвеніло. Руки стали холодними й чужими. Я навіть не відразу помітила, що вони тремтять, поки листівка не затріпотіла, як маленький білий прапор. Прапор капітуляції.
- Міро... - Ешлі обережно торкнулася мого ліктя. - Міро, дай сюди.
Вона спробувала висмикнути у мене з рук ту бісову листівку, але я стиснула пальці. Мені чомусь здавалося, що якщо я її віддам, то це стане ще гірше.
- Це що, фотошоп? - запитала Клер, зазираючи мені через плече. - Скажи, що це фотошоп.
- Ні, - почула я власний голос. Він був якийсь дивний, наче не мій. - Це я.
Я підняла очі й тільки тоді по-справжньому побачила коридор. Хлопці з одинадцятого класу штовхали одне одного ліктями. Дівчина з паралельного, яку я колись публічно підколола через її кросівки, дивилася на мене з таким відвертим задоволенням, що мене мало не знудило. Хтось дістав телефон. Я чула це кляте клацання.
Вони фотографували мене з цією листівкою в руках.
Мене накрила хвиля жару, від шиї до самих вух. Таке було тільки одного разу в житті, в дев'ять років, на тому самому пляжі, коли я зрозуміла, що ніде сховатися.
- Усе, ходімо звідси, - рішуче сказала Ешлі. Вона обійняла мене за плечі й повернулася до натовпу. - А ви що витріщилися? Вам нічого робити? Кажу, геть звідси!
- Міро, дихай, - квапливо шепотіла Клер, збираючи листівки з підлоги. - Ми їх усі позбираємо. До кінця перерви жодної не залишиться. Слухай, нічого страшного. Ну хто там цього не мав у дитинстві? Усі були маленькі. Усі були смішні.
- Ти не розумієш, - прошепотіла я.
Вони й правда не розуміли. Ешлі й Клер познайомилися зі мною у восьмому класі, вже з такою, якою я стала.
Вони не бачили, скільки років я створювала цю себе. Не знали нічого про те, на скількох дієтах я сиділа, скільки часу я мало голодом себе не морила, щоб стати стрункою і вродливою.
І ось тепер всі в школі знали про мій сором і це було жахливо.
- Міро, ну скажи щось, - благала Ешлі.
Але я не могла. Горло стиснуло так, що боляче було ковтати. Якщо я скажу бодай слово, я розплачуся прямо тут. Просто посеред коридору і всі це побачать і будуть зловтішатмся. І тоді завтра це відео побачить уся школа. А можливо, і не тільки школа.
Ні. Тільки не це. Тільки не це...
Я різко видихнула і викинула листівку. Вона впала на підлогу, лицем до гори.
- Міро, куди ти?!
Я не відповіла, а просто пішла геть. Спершу швидко, потім ще швидше, а біля сходів уже бігла. Підбори стукали по плитці, як постріли. Хтось гукнув мене, хтось засміявся. Я не обернулась, а проскочила повз охоронця, штовхнула важкі двері й вилетіла на подвір'я. Холодне повітря вдарило в обличчя, і тільки тоді я зрозуміла, що по щоках у мене вже течуть сльози.
Я бігла алеєю через парк, не розбираючи дороги. Туш, напевно, розтеклася. Волосся розтріпалося. Мені було байдуже. Якщо хтось і бачив мене, хай бачить. Головне швидше дістатися до своєї кімнати і зачинитися там.
Зараз гуртожиток здавався найкращим місцем на світі. Я ледь потрапила ключем у замок, захлопнула двері й сповзла по них на підлогу, затуляючи рот долонею, щоб не завити в голос.
Я плакала довго. Так, як не плакала вже дуже давно. Мою репутацію ідеальної королеви школи сьогодні було зруйновано.
Коли сльози нарешті скінчилися, у кімнаті стало тихо. Я сиділа на килимі, обхопивши коліна руками, і дивилась у стелю. Горло боліло, очі пекли, а в голові повільно, як після шторму, починали з'являтися думки.
Хто це зробив?
Це фото могло бути лише у кількох людей, які знали мене з дитинства.
У мене в сумці задзвенів телефон. Потім ще раз. І ще. Я навіть не дивилась. Я знала, що там: повідомлення, коментарі, смайлики, "Міро, ти як?" від подруг.
Завтра в школі буде те саме. Усі ці погляди, шепіт за спиною. Я можу не прийти, звісно. Сказати, що захворіла. Але це означатиме, що я здалася. А Міранда ніколи не здається. Я цього себе навчила.
Я витерла обличчя долонями, повільно підвелася й підійшла до дзеркала. Дівчина в дзеркалі мала червоні очі, розмазану туш і тремтячі губи. Вона була зовсім не схожа на королеву. Але й на ту дев'ятирічну вона теж не була схожа.
"Думай, - сказала я їй. - Просто думай"
#38 в Молодіжна проза
#9 в Підліткова проза
#554 в Любовні романи
#47 в Романтична комедія
перше кохання, від ненависті до кохання, мажор і звичайна дівчина
Відредаговано: 21.11.2026