1 Тейлор

Бути новенькою в школі завжди важко. А якщо це закрита елітна школа Градн - Вейл, де навчалися самі лише багатії, це ще в сто разів важче.

В цьому я переконалась на власному гіркому досвіді, щойно переступила її поріг.

- Дивись, куди прешся, злидарко! - гаркнула на мене висока вродлива білявка, боляче мене штовхнувши.

Я вже збиралась щось відповісти цій нахабі, але поглянувши на її брендові туфлі, що коштували дорожче, ніж заробляла моя мама за пів року, я передумала.

Вибачившись, я опустила голову і відійшла ближче до стіни.

Хоч, всередині у мене все горіло і вибухало  від жахливого обурення, я розуміла, що краще змовчати і не привертати до себе зайвої уваги цих мажорок.

Зайві проблеми мені зараз точно були непотрібні. Вистачало вже того, що всі, кого я зустрічала на своєму шляху, дивилися на мене, як на бруд під ногами.

- Подивись... Ще одна... І навіщо в нашу школу беруть цих волоцюг? - почулося у мене за спиною.

Я, звісно, чудово розуміла, що буду чужою в цій елітній школі для золотих діток. Але зовсім не очікувала того, що до мене будуть ставитися із такою зневагою і навіть ворожістю.

Потрапити навчатися в найкращу закриту школу Гранд - Вейл, було моєю мрією мало не з першого класу.

Я доклала масу зусиль, щоб отримати грант на навчання і була неймовірно щаслива, коли мені це вдалося.

Але зараз я вже була зовсім невпевнена у тому, що мені сподобається тут навчатися.

- Еріка, відійди, бо ще бліх нахватаєшся від цієї нікчемної жебрачки, - сміючись, промовила якась руда злюка, потягнувши свою подругу за руку.

Я почувалась так, наче була якоюсь прокаженою, від якої всі шарахалися в різні сторони.

Стільки образ, як я почула на свою адресу за останні п'ятнадцять хвилин, я ще в житті не чула.

Мої очі наповнилися сльозами, хоча я з усіх сил намагалась триматися і не розплакатися.

За що всі ці золоті дітки так зі мною поводилися? Я ж нічого їм не зробила...

Я ж не винна в тому, що мені не так пощастило в житті як для них. Від аромату дорогих парфумів мене мало не почало нудити.

- Лілі, ти тільки поглянь на її черевики. Це ж справжній жах! Як взагалі таке можна було взути? Фу! - промовила якась учениця, тицьнувши пальцем на моє взуття.

Поглянувши на свої ноги, я важко зітхнула. Ці черевички ми з мамою придбали спеціально для школи. І по наших мірках вони були дуже навіть дорогими.

Моя мама віддала за них більшу частину своєї місячної зарплатні, бо дуже не хотіла, щоб я надто вже відрізнялась від інших учнів цієї школи.

Нам з мамою навіть довелося потім добряче економити... Але не дивлячись на все це, мене все одно вважають тут " злидаркою" і " волоцюгою".

Я більше не могла терпіти всієї цієї зневаги і насмішок. Мені вже хотілося втекти звідси якомога швидше, а я ще навіть до свого класу не дійшла.

Щоб не розплакатися на очах у всіх цих мажорок і мажорів, я вирішила знайти вбиральню і там заховатися, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Але не встигла я ступити і кроку, як врізалась у щось велике і тверде. Піднявши голову, я побачила високого вродливого зеленоокого шатена, що зневажливо дивився на мене, піднявши брову.

Ой біда... Тільки цього мені ще не вистачало. І що тепер робити?