6 Крістіан

- Крісе, ти живий? - спитав Дін, обережно обходячи калюжу.

- Живий, - лаючись, відповів я. - Дуже мокрий, але все ще живий.

Я стояв посеред старої оранжереї, мокрий з голови до п'ят, але чомусь не відчував того, що мав відчувати. Я не відчував ні злості, ні образи і це було дуже дивно. Перед очима досі стояла Тейлор і те, як вона розповідала, що хоче зробити гарний подарунок для мами і тому їй потрібні гроші.

- Хлопці! - Рон підбіг до нас, захеканий і зі зламаним кажанячим крилом. - Ми з Марком зловили Рікі. Цього разу цей хитрий гівнюк заховався в бібліотеці. Він навіть не опирався, сидів собі з книгою в руках і їв чіпси.

- Значить, залишилися лише наші підступні і капосні кішечки, - сміючись, промовив Дін.

- Так, дівчата цього року виявилися аж занадто бойовими " жертвами". Правда, назвати Тіну Лонг кішечкою у мене язик не повернеться. Бо вона більше нагадує якогось саблезубого тигра.

Ми з хлопцями вийшли з оранжереї. Дін ішов поруч і нервово крутив у руках пластикове ікло, а Марк чекав на нас біля кленів, прихилившись до стовбура з виглядом змовника.

- Слухайте, - сказав Марк, роззирнувшись. - У нас є ідея. Ті дві кішки занадто шпрудкі і схоже добре підготувались. Одна з них розкидала пастки по всій території. Якщо йти за ними по сліду, ми тільки наб'ємо ґулі. Бо вони будуть заманювати нас у свої пастки, щоб виграти час до ранку.

- І що ти пропонуєш? - поцікавився Він.

Марк усміхнувся, і мені ця усмішка не сподобалась.

- Загнати їх самих у пастку - сказав він. - Дін роздобув ключі від головних дверей Західного й Східного корпусів. Ми їх замкнемо. Потім блокуємо хвіртку біля майстерні. Єдиний відкритий шлях залишиться до годинникової вежі.

- До вежі? - перепитав я. - Двері там замикаються ззовні.

- Саме так, - втрутився Дін, і в його очах з'явився блиск. - Вони побіжать туди, бо більше нікуди. Ми зачинимо двері, і до ранку вони сидітимуть, як у мишоловці.

Я не одразу знайшов, що відповісти.

- Хитрий план, - видав Рон, сміючись.

Я мовчав. У голові знову спливла Попелюшка, що стоїть біля стіни оранжереї. Тоді вона виглядала такою наляканою і розгубленою, що я просто не зміг змусити себе спіймати її, хоча для цього мені треба було лише простягнути руку.

А тоді мені стало дуже неприємно.

- Робіть що хочете, -сказав я нарешті. - Але без мене.

- Крісе...

- Ідіть. Я сам.

Вони перезирнулись і поплентались геть. Дін напряму не заперечував, бо знав мене занадто довго, щоб сперечатись, коли в мене такий настрій. Але я розумів, що вони не відмовляться від цієї ідеї.

Я залишився сам під кленом, мокрий, замерзший, у плащі, який тепер нагадував мішок для сміття. 

Трохи повагавшись, я дістав із кишені мобільний телефон. У мене був номер Попелюшки, бо я планував якось розіграти її за допомогою телефонного дзвінка.

Я написав їй повідомлення, щоб вона йшла до годинникової вежі. Звісно, що я не підписався, бо тоді б вона точно не послухалася б. Просто натиснув "надіслати" і заховав телефон у кишеню.

Це була, мабуть, перша дурість за вечір, яку я зробив, все чудово усвідомлюючи.