1. «Сеульський експрес та синдром затятого холостяка»

Квиток в один бік «Варшава — Сеул», де вона робила пересадку з України,  коштував Анні двох років роботи без вихідних, трьох спалених кавоварок та повної відмови від особистого життя. Коли літак авіакомпанії Korean Air торкнувся посадкової смуги аеропорту Інчхон, вона притиснула до грудей свій потертий шкіряний планшет із дипломом архітектора-дизайнера й дала собі залізну обіцянку: жодних чоловіків. Навіть близько.

У свої двадцять чотири Анна мала чітку життєву стратегію. Її подруги на Полтавщині вже масово виходили заміж, обговорювали підгузки та ділилися рецептами закруток. Анна ж натомість обожнювала свободу, свої старі рухомі ескізи та яскраво-червоні кеди. Чоловіки в її планах фігурували десь між купівлею власного будинку в Іспанії та польотом на Марс — тобто ніде. Світ бізнесу та дизайну інтер'єрів вимагав зубастих, затятих і вільних від сімейних драм спеціалістів. Саме тому, коли міжнародне бюро в Європі оголосило конкурс на посаду головного запрошеного архітектора- дизайнера для модернізації офісів корейського технологічного гіганта «Lee Corp», Анна вигризла цей контракт зубами, обійшовши сотні конкурентів-чоловіків. Конкурс був важким, конкуренція шалена. Але диплом престижного європейського університету, який Анна змогла закінчити завдяки таланту та наполегливості ( особливо враховуючи, що вона сама заробляла на оплату навчання і працювала без вихідних), допоміг звернути на неї увагу. Адже акцент був на молоду кров, а не на старі кадри у світі дизайну. 

Сеул зустрів її шаленим ритмом, хмарочосами зі скла та сталі й повною ізоляцією від усього, до чого вона звикла. Не знання корейськоїї мови дівчину не зупиняло. Вона чудово говорила англійською. Та постало питання конфлікту менталітетів. Адже в Кореї панував культ ієрархії, суворої дисципліни та стриманості. Анна ж була втіленням слов'янського хаосу — емоційна, відкрита. Довге русяве волосся колихалося хвилями від швидкого руху. В Україні  вона вважалася середнього зросту. Тут же, в Кореї,  вона була досить високою, статною і помітною дівчиною. І всі прохожі постійно звертали на неї увагу.  Анна розуміла, що її слов'янська зовнішність з фігурою ідеального пісочного годинника, її блакитні широкі очі та чорні брови, її світле волосся тут будуть завжди викликати підвищену увагу. Та в реальності було їй всен ж незвично. Адже звикла, що її зовнішність вдома вважається середньостатистичною, тобто не вартої аж такої уваги. До всього ж дивували корейців  її поведінка... Анна звикла  говорити те, що думає, і щиро не розуміла, чому корейські менеджери бліднуть кожен раз, коли вона просто голосно з ними вітається.

Але все її незалежне, кар'єрне та феміністичне життя розлетілося на шматки в понеділок о 08:44 ранку. У тому самому панорамному ліфті, який міг підняти до тридцять першого поверху, на який простим смертним була зась.

Анна запізнювалася на свій перший робочий день . У руках вона тримала величезний двоповерховий картонний макет майбутнього еко-офісу, сумку, пакунок із традиційними українськими рогаликами з маком (які вона спекла для нових колег) та великий стакан айс латте.

Коли двері панорамного ліфта почали зачинятися, Анна побачила вільний простір. Діючи за принципом «бачу ціль — не бачу перешкод», вона рвонула вперед.

— Зачекайте! Тримайте двері! — крикнула вона англійською, влітаючи всередину ліфта спиною вперед.

Макет зачепився за датчик дверей, рогалики з шелестом полетіли на дзеркальну підлогу, а сама Анна, втративши рівновагу, змахнула рукою з кавою. За законами всесвітнього тяжіння, весь цей хаос мав кудись приземлитися. І він приземлився.

Анна вперлася спиною у щось дуже тверде, високе і монолітне, як скеля. Почулося тихе, але виразне шипіння.

Вона замерла і повільно повернула голову.

Перед нею стояв чоловік. Нереально високий, із ідеально укладеним чорним волоссям, гострими вилицями та очима кольору міцного еспресо, які зараз дивилися на неї з холодним презирством. На ньому був темно-сірий індивідуальний костюм-трійка, який коштував як непогана однокімнатна квартира. Точніше, був ідеальним до цієї секунди. Тепер на його білосніжній сорочці та дизайнерській краватці розпливалася величезна, мальовнича пляма від кави, а на дорогому італійському взутті лежав рогалик, густо присипаний маком.

Двоє секретарів, які стояли в кутку ліфта, здавалося, перестали дихати. Вони витягнулися по струнці, збліднув так, наче побачили привид.

— Ой, дідько… — пискнула Анна українською, а потім швидко перейшла на англійську: — Мені так шкода! Я не хотіла! Боже, який гарний костюм… був.

Замість того, щоб просто вибачитися, Анна в паніці випустила з рук залишки макета і почала порпатися в сумі. Вона витягла пачку вологих серветок і, перш ніж чоловік встиг хоча б поворухнутися, притиснула серветку прямо до його широких грудей, розтираючи каву ще сильніше.

— Я зараз усе витру! Не хвилюйтеся, у мене є серветки з ароматом ромашки, вони чудово виводять плями…

Чоловік перехопив її зап'ястя. Його пальці були довгими, холодними й тримали її руку з силою сталевих лещат. Рух був настільки різким, що Анна мимоволі підвела очі й потонула в його погляді. Він дивився на неї зверху вниз, як бог війни на прикру комаху.

Чоловік був неймовірно високим — під 190 сантиметрів, із ідеально укладеним смоляним волоссям, гострими, наче висіченими з мармуру вилицями та очима кольору найміцнішого еспресо, які зараз дивилися на неї з таким льодовим презирством, що в кабіні ліфта миттєво впала температура.

— Руки. Геть. — промовив він низьким, оксамитовим, але крижаним голосом без жодного натяку на акцент.

— Але ж пляма… — пролепетала Анна, зачарована його обличчям. У її голові в цей момент пронеслася абсолютно недоречна думка:

- Які в нього ідеальні губи. І які широкі плечі. Хіба корейці бувають такими високими?

— Вийдіть з ліфта, — так само тихо і загрозливо спокійно наказав він бездоганною англійською.