23. «Пентхаус, чорнозем та помідори сорту "Черрі"»

Місце дії: Розкішний дворівневий пентхаус Містера Лі в престижному районі Каннам. Величезна відкрита тераса з панорамним склінням та видом на річку Хан і хмарочоси Сеула.
Час: Неділя, 11:00 ранку. Тепле сонячне літо.

Пентхаус Лі Мін Хо був втіленням хай-теку та мінімалізму: білий мармур, дизайнерські меблі з хромованим металом і абсолютна, майже стерильна чистота. Але сьогодні на його бездоганній терасі відбувався справжній слов'янський аграрний переворот.

Посеред тераси, прямо на дорогому італійському терасному покритті з тикового дерева, лежав великий мішок справжнього українського чорнозему. Поруч стояли кілька мінімалістичних бетонних вазонів, лійка у формі кумедної качки та саджанці розсади помідорів сорту «Черрі».

Анна сиділа на низькому стільчику. На руках у неї були яскраві садові рукавички в квіточку.

— Мін Хо-я! Неси воду і сідай поруч, земля сохне! — голосно гукнула вона вглиб квартири.

Через скляні розсувні двері на терасу повільно вийшов Містер Лі. Його вигляд у цей момент заслуговував на окрему обкладинку журналу Vogue. На ньому були білі дизайнерські лляні штани та чорна шовкова сорочка з закоченими рукавами, що відкривали жилаві передпліччя. Він тримав у руках скляний глечик із чистою водою і дивився на мішок із багнюкою посеред свого ідеального пентхауса з таким виразом обличчя, наче перед ним була радіоактивна зона.

— Анна... — повільно і тихо промовив він, зупиняючись за два кроки від чорнозему. — Я все ще не впевнений, що це законно. У правилах нашого житлового комплексу чітко вказано, що тераси призначені для відпочинку та вечірок, а не для... сільського господарства.

— Ой, та кинь ти свої чебольські правила! — Анна підхопилася, схопила його за руку і силою змусила сісти поруч прямо на дерев'яний настил. — Який відпочинок без власного помідорчика, зірваного прямо з куща під соджу? Повторюю, на прохання твого батьки ми виправляємо твою карму. Тримай!

Вона зняла з себе одну рукавичку в квіточку і натягнула її на його велику, аристократичну долоню. Рукавичка була йому явно замала і виглядала на руці грізного Генерального директора неймовірно кумедно.

— Тепер бери ось цей горщик, — скомандувала Анна, насипаючи туди жменю темної, вологої землі. — Роби пальцем лунку. Глибоку, десь на п'ять сантиметрів. Отак, сміливіше! Земля не кусається, вона пахне весною.

Мін Хо зітхнув, заплющив на секунду очі, подумки прощаючись зі своїм бездоганним манікюром, бо сумнівався що рукавичка допоможе, і обережно занурив палець у чорнозем.
— Навіщо нам саджати їх тут, якщо ми можемо купити найкращі органічні томати в супермаркеті за хвилину? — запитав він, але лунку зробив ідеально рівною, за всіма канонами своєї перфекціоністської природи.

— Бо ті, що з супермаркету, не мають душі! — Анна обережно дістала з пластикового лотка маленький зелений саджанець із ніжними корінцями. — А цей ми виростимо разом. Коли з'являться перші жовті квіточки, ти будеш радіти як дитина, от побачиш. Вставляй корінець у лунку і присипай землею. Обережно, не зламай стебло, він же як твій фінансовий звіт — потребує делікатності.

Мін Хо зосередився. Його обличчя стало таким серйозним, наче він проводив операцію на відкритому серці або підписував злиття з конкурентами. Він акуратно притиснув землю навколо тонкого стебла своїми довгими пальцями.

— Отак! Ідеально! — Анна від захвату обійняла його за шию і дзвінко поцілувала в щоку, залишивши на його вилиці крихітну плямку від землі. — Ти природжений агроном, Містере Лі!

Мін Хо завмер від її дотику. Він подивився на горщик, де тепер рівно посередині гордо стирчав майбутній кущ томатів, потім на свої забруднені руки, а потім — на її сяюче, закохане обличчя з розпатланим русявим волоссям. Весь цей абсурд — чорнозем на Каннамі, рукавичка в квіточку, качина лійка — раптом здався йому найвищим проявом щастя.

Він повільно зняв тісну рукавичку, схопив Анну за талію своїми великими брудними руками, абсолютно не дбаючи про її світлу футболку, і притягнув до себе.

— Якщо ці помідори не виростуть, міс Анна... — прошепотів він їй прямо в губи, а в його темних очах спалахнули гарячі іскри. — Тобі доведеться відпрацьовувати збитки. Наприклад, залишитися в цьому пентхаусі назавжди.

— Я згодна навіть на довічне ув'язнення, директоре, — прошепотіла вона у відповідь.

Мін Хо впевнено і палко поцілував її, стираючи останні кордони між слов'янським хаосом та корейським порядком. За вікном шумів далекий неоновий Сеул, а на висоті пташиного польоту, посеред білого мармуру, пускали коріння перші українські помідори і одне велике, шалене кохання.