4. «Два бокали віскі та одна жовта качка»

Місце дії: Закритий елітний бар на даху хмарочоса в районі Каннам, Сеул. Скляні стіни, приглушене світло, спокійна джазова музика.
Час: Вівторок, 21:00.

Мін Хо Лі сидів у глибокому шкіряному кріслі, повільно обертаючи в руці бокал із віскі. Лід тихо брязкав об кришталь. Навпроти нього, розвалившись із максимально розслабленим виглядом, сидів Хан Джи Вон — його найкращий друг із часів навчання в Гарварді, а за сумісництвом — головний юридичний консультант «Lee Corp» та відомий у Сеулі плейбой.

Джи Вон із неприхованою насолодою розглядав предмет, який Мін Хо виставив на стіл прямо між їхніми бокалами. Це була та сама жовта футболка з качкою.

— Ні, ну це шедевр, — нарешті вимовив Джи Вон, заходячись тихим сміхом. — Я скопіюю цей принт і зроблю його офіційним мерчем нашого юридичного відділу. «Я не злий, я просто хочу кави». Це ж геніально!

— Джи Вон, я покликав тебе не для того, щоб ти оцінював дизайн, — сухо обірвав його Мін Хо, роблячи ковток. — Вона увірвалася до мого кабінету. Вона принесла це. І вона запропонувала мені одружитися. На очах у Кіма.

Джи Вон ледь не поперхнувся своїм напоєм. Його очі округлилися, а на обличчі розпливлася широка, захоплена посмішка.

— Що?! Прямо так і сказала? «Давай одружимося»? — Джи Вон подався вперед, ледь не впустивши свій бокал. — Ця європейка просто неймовірна! Яка сміливість! Яка тактика! Я від неї в захваті!

— Це не тактика, це психічний розлад, — холодно відрізав Мін Хо, хоча в глибині душі знову згадав її величезні, абсолютно безстрашні блакитні очі. — Вона руйнує дисципліну. Охорона виводила її під руки, а вона кричала на весь поверх, що жовтий мені личить.

— А вона права, — Джи Вон підмигнув другові. — Тобі взагалі треба частіше знімати свої похмурі костюми. Слухай, Мін Хо, вона ж русява, так? Та сама дівчина-дизайнер, що розлила на тебе каву в ліфті?

Мін Хо лише мовчки заплющив очі, що означало «так».

— Боже, я вже заочно її обожнюю! — Джи Вон відкинувся на спинку крісла, щиро регочучи. — Ти розумієш, що вона — перша жінка за останні десять років, яка не тріпоче перед тобою, як перелякане курча? Усі ці доньки чеболів, яких тобі підсовують батьки, дивляться на тебе як на ікону чи гаманець. Вони бояться навіть твого погляду. А ця дівчина прийшла, обляпала тебе кавою, принесла качку і зробила пропозицію одружитися прямо у твоєму ж кабінеті!

— Вона заважає мені працювати, — Мін Хо поставив бокал на стіл трохи різкіше, ніж зазвичай. — Я збирався звільнити її сьогодні ж. Анулювати контракт і відправити назад у її Європу.

— І чому ж не звільнив? — хитро звузив очі Джи Вон, помітивши секундну затримку в рухах друга. — Тобі знадобилося б рівно дві хвилини, щоб підписати наказ. Але футболка досі тут. І вона досі працює над VIP-лаунжем.

Мін Хо промовчав. Він згадав, як дві години тому проходив повз скляну майстерню дизайну. Анна сиділа на підлозі, підібгавши під себе ноги, з розпатланим русявим волоссям, у якому заплутався олівець. Вона щось захоплено малювала, висунувши від старанності кінчик язика. Вона виглядала такою живою, яскравою і... чужою для цього стерильного офісу. Але чомусь виганяти її раптом перехотілося.

— Її проект лаунжу... непоганий, — неохоче буркнув Мін Хо, дивлячись у вікно на нічний Сеул. — Чисто з бізнесової точки зору, звільняти її зараз — це втрата часу на пошук нового дизайнера.

— Ну звісно, «з бізнесової точки зору», — передкушаючи веселощі, протягнув Джи Вон і схопив футболку зі столу. — Знаєш що, друже? Я офіційно стаю вболівальником команди цієї дівчини. Якщо вона зможе розтопити твій крижаний зад і змусить тебе одягти цю качку — я особисто оплачу ваше весілля в готелі «Shilla».

— Джи Вон, закрий рот і віддай мені пакет, — тихо, але з погрозою сказав Мін Хо і протянув руку, чекаючи що друг віддасть футболку, чого останній не робив.

— О-о-о, так ти забираєш футболку з собою додому? — Джи Вон заляскав у долоні від захвату. — Лі Мін Хо, ти пропав. Ця блакитноока катастрофа тебе підкорить, от побачиш!

Мін Хо вихопив пакет із рук друга, підвівся і, не прощаючись, попрямував до виходу. Але Джи Вон зауважив головне: вперше за довгий час плечі його зазвичай напруженого друга були розслаблені, а на губах містера «Неприступність» на мить з'явився ледве помітний натяк на посмішку.