9

Нарешті сталося щось, несхоже на однаковісінькі, сірі дні вдома, заповнені марними тренуваннями, довгими медитаціями у спробах зміцнити золоте ядро! Чжао Сюй вже звик, що, коли прикладав руку до серця, відчував тільки звичне, розмірене биття, властиве всім людям, і жодного відгуку магії. Жодного відлуння. Але тепер… серце билось, як сполохана пташка. Швидко,  гаряче, нерівно. До щік приливав жар. І навіть якщо це не магія, все одно!..

Це було щось справжнє… те, що належало тільки йому. 

Тепер йому буде що згадувати. Бо цей вечір закінчиться, візит до Наюн Шан – теж, і він знову буде тамувати їжею сум від того, що у нього немає друзів, що батько його ненавидить, а мати дбає лише про гроші і репутацію клану. Хоча… смаколики теж закінчуються, і сум повертається. Повертається тяжка, гнітюча тиша. 

Лісу запалила багаття – іскорка з її пальців зірвалась швидко, впевнено. Вогонь підхопив її рух, і за мить уже весело потріскував хмиз, розкидаючи теплі відблиски по траві.

Картопля почала пектись у попелі, і цей запах здавався Чжао Сюю наймилішим у житті. 

- Може, вина? – запропонувала дівчина.

Чжао Сюй хотів сказати, що не п'є, що батько досі не дозволяє йому, наче дитині, але скаржитись було соромно. Він і так вайлуватий нікчема, куди йому до високих, струнких і витончених паничів з клану Цао, які в своїх білих ханьфу схожі на лебедів з родового герба! Йому нізащо не сподобатись ніякій панні… 

І він усміхнувся і відповів:
- А чому б ні.

Вино розв'язало язик, і невдовзі, дивлячись на танцюючі язики полум'я, він декламував улюблені вірші про вогонь пристрасті, яка спалахує з першого погляду. А Лісу захоплено слухала, поки не вигукнула:
- Ох, я так тебе заслухалась, що ледь не забула про картоплю!
І засміялась. 

А тоді вони їли. І Лісу розповідала про минуле полювання. Чжао Сюй від душі сміявся над її жартами, хоч інколи і доволі їдкими. 

Раптом з-за дерев показались тіні, і Чжао Сюй скрикнув, впустивши османтусове тістечко. Та вперше йому будо байдуже до їжі…

Холод став сильнішим. На рукавах осіла роса. Десь далеко озвався нічний птах, різко і тривожно, ніби попереджаючи.

Чжао Сюй не встиг подумати. Він просто став перед Лісу, прикривши її собою.

Не як воїн, а швидше як хтось, хто намагається закрити собою те, що втрачати страшніше за власне життя.

- Примарна варта… - видихнула Лісу. – Але ж їх не було тут раніше!

- Деякі закляття робляться на час. Привиди виходять… коли виконана умова… - і голос юнака зірвався.

Темрява навколо ніби відповіла рухом.

- Ого, скільки їх тут… ціле військо… талісмани не допоможуть… навіть темні… - Лісу дістала з рукава флейту. Заграла мелодію, але фальшива музика розлютила привидів ще більше, і вони насувались, насувались… 

Вдалині блиснули червоні очі. 

Чжао Сюй смикнув її за рукав.
- А якщо мелодію буду грати я? А ти вплетеш у неї чари.

- Можна спробувати, - дівчина різким рухом віддала флейту йому. 

Він торкнувся чорного бамбуку губами там, де тільки що торкалась вона. Мабуть, єдиний поцілунок, який йому вдасться зірвати в цьому житті! І заграв улюблену пісню, вперше без страху, що, коли його почують, то нагримають, висміють.

Ні, зараз він зовсім ні про що не думав. Музика линула вільно. Він випрямив плечі, розмірено дихав. Лісу запалила талісмани, і вони піднялись в повітря, наче птахи, що прокинулись від сну. Від її рук хвилею хлинуло криваво-червоне світло, заборонене, але яке це мало значення тепер?..

Час наче зупинився.

Була тільки пронизлива мелодія і червоне світло, яке затягувало темні тіні в вихор… і ось вже вони слухняно кружляли, а  тоді слабшали, слабшали і нарешті розчинились, ніби їх і не було.

- Все… - видихнула Лісу. – Тепер треба глянути, звідки вони йшли. Он, паморозь на траві. Ти диви, які сліди… наче взимку.

Вони крокували по слідам, поки не опинились біля кам'яної плити. Вирізані на древньому надгробку слова були вищерблені від часу.

- Напевно, привиди охороняли цю могилу, - мовив Чжао Сюй.