99

Я усміхнулася, передчуваючи грандіозну виставу. Це, звісно, буде значно складніше, ніж мій спектакль із розривом заручин, але ми ж не шукаємо легких шляхів…

Час на прогулянці промайнув непомітно. У моєї малечі, схоже, настав період особливої допитливості. Спочатку ми перепахли всі-всі квіти в нашому саду й, визначивши дослідним шляхом найзапашніші та найгарніші, назбирали величезний букет. Щоб він не втратив своєї привабливості, я попросила Роджера, який лише вдавав, ніби підрізає кущі, а насправді давно спостерігав за нами й тихенько посміювався, віднести квіткову розкіш до будинку й передати Кет, потай сподіваючись, що це бодай трохи загладить нашу провину.

Закінчивши знайомство з рослинним світом, ми перейшли до пізнання тваринного. Спершу Соулі зацікавили яскраві метелики, що пурхали над квітником, але, втомившись повзати за ними, вона сіла на травичку й почала з цікавістю щось розглядати. Мені стало цікаво, що ж привернуло увагу моєї допитливої малечі, і я присіла поруч. Вона пальчиком показала на свій новий об’єкт спостереження. Ми разом стали стежити за якимось працьовитим жуком, який невтомно тягав зрізані ним же зелені травинки до своєї нірки. Якщо чесно, це й справді виявилося захопливим видовищем, і я сама втратила лік часу. Отямилася лише тоді, коли почало сутеніти.

Коли після затяжної вечірньої прогулянки ми повернулися до будинку, там панував ідеальний порядок. Кет замила «сліди злочину» й прибрала, а тепер поралася на кухні. Почувши наш тупіт, вона вийшла до нас і подякувала за чудовий букет, що тепер прикрашав нашу вітальню й наповнював її дивовижним ароматом. На наш подив, про нашу «підмочену» репутацію економка навіть не згадала.

Соулі, мабуть, теж відчувала свою провину, бо після слів подяки від Кет усміхнулася.

- Яка ж ти в нас розумниця! Усе розумієш, - похвалила донечку й цьомнула в щічку.

- Розуміти-то розуміє, але не говорить, - сумно зітхнула економка.

Її дуже непокоїло мовчання малечі, і вона не раз казала мені, що це неправильно: у такому віці дитинка вже повинна щосили белькотіти, хай навіть своєю, не зовсім зрозумілою нам, дорослим, мовою. Припущення, що вона не чує, ми відкинули одразу. Варто було комусь заговорити, як Соулі відразу повертала голівку на звук, але сама залишалася безмовною… За весь цей час вона навіть жодного разу не заплакала. Може, ще тоді, сидячи на площі, зрозуміла всю марність сліз? Ми ж не знаємо, що з нею сталося і як вона там опинилася. Залишається лише сподіватися, що все можна виправити, і наша любов та турбота зцілять малечу, а ми ще почуємо її дзвінкий голосочок.

Оскільки сьогодні ми добряче загулялися, а Соулі вже почала клювати носом, вирішили на вечерю обмежитися горнятком молока, яке, за словами Кетті, дуже корисне й просто життєво необхідне дітям. Мені теж довелося скуштувати цього корисного напою, бо молоко вона пила лише зі мною, ще й контролюючи мене. Обдурити ж її ніяк не вдавалося. Щойно я наливала собі чай чи ще щось, малеча відмовлялася від свого молока й тягнула рученята до моєї чашки з таким виразом обличчя, що відмовити було неможливо. Мені не залишалося нічого іншого, як поїти бешкетницю своїм напоєм. І хто кого виховує? Це запитання виникало в мене щоразу, коли я без особливого ентузіазму допивала вміст своєї чашки під пильним наглядом моєї дівчинки.