96

- У тебе ніколи не було захисту Принца, - відрізав він і, навіть не обернувшись до мене, рішуче потупав уперед.

- Як? - я зовсім нічого не розуміла, тому зупинилася посеред дороги.

Шкет теж зупинився, розвернувся й підійшов до мене.

- А так! Тебе завжди захищало ім’я Короля злодіїв, і ніхто в цьому місті не смів тебе зачепити. І надалі не посміє. А ці не наші, зальотні, я їх уперше бачу.

- Зальотні? Звідки ж вони знають, що ми з Принцом розійшлися? - моє здивування дедалі зростало.

Тепер дивуватися настала черга шибеника.

- Ви з ним розійшлися?! - перепитав хлопчисько, і в його голосі було стільки радості, що я мимоволі усміхнулася.

- Так. А ти хіба не знав?

- Нарешті! - зрадів він, мало не пустившись у танок, і геть пропустив повз вуха моє запитання.

Шкет поставив кошик, став на одне коліно й, простягнувши до мене руки, урочисто заявив:

- Нарешті до тебе повернулася здатність тверезо мислити! Давно вже треба було послати цього мерзотника до всіх…

- Зачекай, - перебила я його, бо мене раптом осяяла одна здогадка. - Як ти міг не знати?!

Хотіла поділитися з ним важливим відкриттям, а він зовсім мене не слухав і не чув, схопився й таки пустився в танок.

- Та яка різниця, - стрибав навколо мене, не приховуючи шаленого захвату. - Головне, що ти позбулася цього гада!

- Та стій же! - спробувала я його зупинити. - Почуй мене: ти не знав про наше розставання, а ті двоє головорізів - знали!

- І що? - запитав він, переводячи подих і нарешті зацікавившись, зупинився.

- А те! Звідки ці двоє могли знати? До храму Григ іще не ходив, інакше про наш розрив уже знало б усе місто. Та й храмова субота лише за чотири дні. Тільки тоді він зможе розірвати заручини. А ці двоє вже все знають!

- А-а-а, - здогадався Шкет. - Дуже цікаво, звідки вони знають?!

- Правильне запитання! - кивнула я на знак згоди. - Отже, про те, що сталося, знали лише троє, окрім мене. Я, зрозуміло, нікому нічого не розповідала. Залишаються герцог, Принц і Лізетта.

- Тепер треба визначити, хто з цієї трійці проговорився, - підказав хлопчисько.

- Ні, - відрізала я, раптом зрозумівши, що все набагато серйозніше. Схоже, пережитий стрес неабияк стимулює роботу мого мозку. - Думаю, їх найняли.

Моя здогадка знову змусила мене затремтіти, і я, шукаючи підтримки, подивилася на друга.

Він миттю став серйозним, узяв мене за руки й мовчки чекав подальших пояснень. Тепло його долонь допомогло мені впоратися з тремтінням і повернути самовладання, тож я продовжила:

- Найняти їх могли лише двоє. Герцога одразу відкидаємо: по-перше, навіщо йому це, а по-друге, це не його методи. А от Лізетта й Григ - цілком могли. Лізетта… Чи потрібно це їй? Свого вона вже досягла й навряд чи вважає мене гідною суперницею. Та й не думаю, що вона настільки кровожерлива. До того ж вона розуміла, що після такого я могла б шукати захисту в свого колишнього, а це вже точно не входить до її планів. Ні, Лізетту відкидаємо, - міркувала я, повільно намотуючи кола навколо Шкета, а він лише повертався слідом за мною. - Залишається тільки Григ… І саме він міг найняти тих двох, щоб залякати мене, показати, наскільки я беззахисна без його покровительства. Якщо це він їх найняв, то нічого по-справжньому страшного вони мені зробити не могли…

- Точно! - вигукнув хлопчисько, вриваючись у мої роздуми. - От і мені здалося дивним, що вони так швидко втекли. Якось усе було несерйозно.

Я ствердно кивнула й продовжила:

- Тепер давай подумаємо, навіщо йому це було потрібно. - У мене в голові остаточно все склалося, і я виклала свою версію Шкетові: - Відповідь лише одна, іншої я не бачу. Все просто: ці двоє мали налякати мене до смерті. А куди, на його думку, я могла піти шукати захисту?

- До свого Принца, - здогадався хлопчисько, підхопив кошик, і ми рушили далі.

Якийсь час ми йшли мовчки, обдумуючи все, що сталося.

- Я ж тобі казав, щоб ти з ним не зв’язувалася, він лай…

- Пам’ятаю, - перебила я Шкета. - Але тепер і сама переконалася, що він лайно.

Хлопчисько різко зупинився й, скорчивши кумедну пику, хитро подивився на мене.

- Що? - зупинилася й я.

- Ти лаєшся, - підказав він і розплився в такій щасливій усмішці, ніби я подарувала йому мішок золота.

- Знаєш, бувають моменти, коли… - почала я, але урвала себе, дивлячись на його веселе обличчя. - Та ну тебе!

Я легенько штовхнула його, а він у відповідь штовхнув мене. Якийсь час ми дуріли, штовхаючись і сміючись.