Полюй на мене повільніше

19

Алар завмирає. У його очах на мікросекунду гасне звична крига.

– Продовжуй, – цідить він так тихо, що звук ледь долітає до моїх вух.

– Корпорація не планувала тебе вбивати, – я ковтаю сухоту в горлі, відчуваючи, як за спиною замикається пастка. – Їм потрібен був... зліпок. Твоєї сили. Твого психо-нейронного контуру.

Повітря між нами вибухає тиском. Алар не зводить із мене очей – у них темніє справжня буря, насичена таким звірячим усвідомленням, від якого стає страшно.

З рота Алара виривається кілька лайок такої сили, що навіть мій досвід перед ними пасує. Зуби стискаються – не знаю, як він їх не покришив. Жовна ходять ходором.

– Значить, зліпок, – промовляє він дуже повільно, роблячи крок до мене. Близько. Надто близько. Його пальці на секунду торкаються мого плеча – випадково чи навмисне, але шкіра під ними спалахує від контакту так, ніби він вдарив мене розрядом. – Цікаві плани будують мої старі знайомі. То... ти зробила його?

– Так.

– Віддала?

– Це була ціна моєї свободи.

– І тебе відпустили? Корпорація нікого не відпускає просто так.

– Я перестрахувалася. Його змогли відкрити лише після того, як я звільнилася.

– Кому він так знадобився?

– Віктім Вейн. Мій куратор.

– Твоїм куратором був сам Вейн?

Всередині все обривається, в горлі миттєво стає солоно. Достатньо лише імені, щоб по шкірі пішла липка, крижана паморозь, а в точці на попереку занило фантомним болем.

Віктім Вейн. Один із тих, хто стоїть на самій верхівці Корпорації, хто розпоряджався чужими долями так само легко, як розставляв фігури на мапі.

Як наяву перед очима проступає дорогий кабінет Корпорації, де людське життя виміряється навіть не цифрами, а відсотками виконання. Відчуваю дотик важкої, сухої долоні до мого попереку. Того самого важливого центру аллініанця, куди мені з дитинства встановили блокуючий чіп.

Лише один дотик – і все. Світ згортається в точку. Воля гасне, тіло кам’яніє, перетворюючись на слухняний інструмент. Неможливо опиратись. Неможливо протистояти. Є тільки наказ, тільки завдання.

Від спогаду досі зводить шлунок, а до горла підкочує глуха, задушлива нудота. Скільки я з цим боролася! Як важко мені було навіть заїкнутися про умови звільнення!

Ненавиджу. Ненавиджу цю реакцію, через яку тіло знову дерев’яніє, стає неслухняним. Чужим.

– Мій улюблений наставник, – ціджу крізь зуби, інстинктивно відступаючи на пів кроку назад, наче захищаючи спину від невидимої руки. – Людина, яка вміє ламати аллініанців.

Алар стискає щелепи, дивиться темним, моторошним поглядом.

– Ти допоможеш мені добратися до нього.

– Ні! – виривається швидше, ніж я встигаю усвідомити.

– Ти розкажеш мені все про нього. Я маю забрати цей зліпок.

– Це безглуздо і смертельно небезпечно! Ти хоч розумієш, як захищена Корпорація?

– Хто знає це краще за тебе?

– Вони давно вже вивчили той зліпок, зробили купу копій і вигадали сотні способів використати!

– Повір, якби вони це зробили, я б тут зараз не стояв.

– Що?

Я ж усе їм віддала. Мене б не відпустили, якби... чорт! А якщо його дійсно чомусь не відкрили, і тепер Вейн лютує? Якщо я не параноїк і Корпорація теж намагається мене вполювати?!

– Ти допоможеш мені пробратися всередину і викрасти цей бісів зліпок. Вони не мають дістатися до моєї сили.

– Ні! Ти не змусиш мене, я не повернуся туди!

– Ти не розумієш, дурне дівчисько! Це не має потрапити в лапи Корпорації, бо...

Він з розгону замовкає, ніби змушує себе силоміць не видати якоїсь важливої таємниці.

– А то що, триматимеш мене тут вічність? – питаю колко.

– Ти поки що подумай, – Алар Солкор кидає погляд на мої губи і повертається до виходу.

– Про що?

– Про ціну. Про умови. Мені потрібен цей зліпок. Тобі – воля. Непоганий ґрунт, щоб порозумітися. Я прийду пізніше і запитаю ще раз. До речі, не здумай втекти. Системи цього будинку налаштовані затримати тебе. Будь-якою ціною.

Дивлюся, як він виходить крізь силову перепону, навіть не приховуючи ненависті. Саме це я і збираюся зробити. Втекти звідси. Якомога скоріше. Дістатися Діжжака. Щоб допоміг злиняти з цієї негостинної планети. Або, можливо, залетіти до тієї прихованої бази – я ще до кінця не вирішила, чи є сенс повертатися туди.

Принаймні краще перечекати там, ніж в полоні цього гівнюка з маніпуляторами.

Силова запона замикається з тихою, майже нечутною пульсацією. Я ще кілька секунд дивлюся на те місце, де щойно височіла широка спина, відчуваючи, як у грудях гуде залишковий жар.

Самовпевнений, цинічний виродок. «Мені потрібно», «ти мені допоможеш»... Я не збираюся повертатися до Корпорації або нагадувати про себе Вейну. Немає такої ціни, яку Солкор зміг би мені за це сплатити.

Любі, щиро дякую усім, хто підтримує цю книгу і відгукнувся в коментарях!
Я точно не залишу вас без фіналу, і вона буде дописана. Що ми всі можемо спробувати зробити просто зараз, щоб дати їй шанс залишитися на букнеті:

  1. За моїми оцінками, нас уже достатньо для передплати, але система все ще не дає її відкрити. Будь ласка, наступні 3–4 дні заходьте на кожну проду без пропуску, щоб система вас порахувала (саме так працює алгоритм). Навіть якщо ви звикли накопичувати, зробіть цей виняток (потім повернетесь до звичного темпу читання).
  2. Ви маєте бути авторизовані на Букнеті (перевірте, будь ласка, бо незареєстрованих система не рахує).

Схрестимо пальці і спробуємо це зробити (бо мені теж дуже не хочеться нікуди переносити книгу). Люблю вас! ❤️




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше