Темний повсякденний одяг підкреслює широкі плечі й ту саму хижу, пружинисту готовність до будь-якого удару. В руках – лише прозорий планшет із показниками мого відновлення.
Він зупиняється за кілька кроків, кидаючи на мене важкий, похмурий погляд. У його очах немає ні тріумфу переможця, ні жадоби. Тільки холодна, виснажлива втома і те саме дратівливе, невидиме напруження, що пульсує між нами з першої секунди нашої зустрічі.
– Що з Діжжаком? – питаю.
Алар здіймає брову – чи то не розуміє, чи то придурюється.
– Лікар, – уточнюю, відчуваючи, як у грудях закипає стара, колюча лють. – Який мав зробити мені операцію в тій клініці.
– Нічого з ним не станеться, – обличчя Алара кам’яніє.
– А зі мною? – викидаю прямо в лоб, роблячи крок уперед, перш ніж усвідомлюю це. – Що ти збираєшся робити зі мною? Навіщо ти за мною полював?
Він не відступає ні на міліметр. Тільки м’язи під темною тканиною софт-куртки напружуються так, ніби він стримує щось важке. Від нього виходить запах розпеченого металу і той самий нестерпний, в’язкий жар, який випалював повітря в операційній.
Від цього запаху чомусь кидає в крижаний піт – у пам’яті спалахує той самий проклятий номер у готелі на «Перигеї», шалений ритм ночі й дике, неможливе задоволення, яке він мені подарував.
Як він вижив після того, що я зробила з ним там? Це питання шкребеться в мозку кігтями, але я з усіх сил заганяю його назад. Зараз головне – вижити тут.
– Ти знаєш. Даси відповідь – і я тебе звільню, – кидає він низько, і голос ще сильніше пробирає.
– Ти полював за мною ще до того! До «Перигею»! – в мій голос просковзає зрадницькв хрипота, від чого його зіниці раптом розширюються.
– Хіба не ти за мною? Що потрібно було Корпорації?
– Які гарантії, що ти мене відпустиш? – видихаю я, різко змінюючи тон, змушуючи себе ввімкнути холодний розрахунок. – І як ти взагалі вислідив мене? Я навіть сітьовиком на Баннарі не платила, платила... – затинаюся на півслові, дивлячись йому в очі.
Тея? Ні, маячня. Вона просто багата мажорка, що приїхала сорити грошима. Хоча... може, він бачив, як ми летіли удвох, і відстежив її транзакції?
І все ж... він ішов за мною слід у слід. Надто розраховано.
Алар мовчить. Стоїть, склавши руки на грудях, і цей його погляд – важкий, уїдливий, розплавлений зсередини якимсь темним голодом – буквально прибиває до підлоги.
Я бачу, як його зсередини ламає: він дивиться на моє відкрите обличчя, на розсипане по плечах посвітліле волосся, і кожна лінія його тіла видає шалений, запеклий спротив. Його тягне до мене так само сліпо, як і мене до нього, і від усвідомлення цього стає моторошно.
– Де мій рюкзак? – кидаю різко, намагаючись збити цей липкий морок між нами.
Він повільно видихає через ніс.
– Рюкзак утилізували, – холодно відрізає.
Сіаріс! Прірва!
– Ти не маєш права...
– Я маю право вирішувати, чи дихатимеш ти завтра, Каталеє, – перебиває він тихо, і від цієї рівної інтонації шкірою біжать розряди.
Повітря в кімнаті стає щільним, як ті самі біо-гелі, яких я так і не придбала для малечі. Я дивлюся на нього, розуміючи всю безвихідь своєї позиції. Він не відступить.
Одного разу він мене пощадив. Але судячи з погляду, його терпець може урватися будь-якої миті.
В пам’яті спалахує його обличчя наді мною, інструменти в його руках.
Він пожалів мене. Двічі, якщо враховувати Регату.
То чому б мені не видати йому те, чого він прагне?
Опускаю погляд на підлогу, збираючи залишки самовладання. Усередині все згортається у вузол.
Я нічого не винна Корпорації! Я вільна.
– Вони замовили не тебе, – вимовляю хрипко, підводячи на нього важкий погляд.
Любі. Боюся, мені все ж доведеться поставити це питання. Чи готові ви читати цю книгу на іншому ресурсі? На жаль, система так само не дає мені відкрити передплату. ВАЖЛИВО! Не пишіть в коментарях нічого за інший ресурс, бо нас можуть забанити. Тільки "так" чи "ні".
#13 в Фантастика
#7 в Бойова фантастика
#399 в Любовні романи
#11 в Любовна фантастика
Відредаговано: 22.11.2026