Полюй на мене повільніше

Глава 18

Каталея

Темрява відступає неохоче, набиваючи рот гірким присмаком медикаментів. Сухі губи ледь розтуляються, коли в рот падає прохолодна крапля води. Роблю кілька спраглих, жадібних ковтків – і тільки тоді повіки розплющуються, змушуючи зажмуритися від яскравого, штучного світла.

Перше відчуття – паніка. Тіло більше не горить у тисках отрути. Шкіра на шиї й щоках не натягнута залізним панциром, а дихати чомусь настільки легко, що в грудях аж коле від надлишку кисню.

Різко сідаю на ліжку, інстинктивно готуючись до звичного спалаху пекучого болю, але м'язи слухаються ідеально. М'яко, без жодної судоми. Автоматична поїлка відпливає трохи в сторону.

Де я?

Та сама кімната. Глибокі матовані сірі стіни, відсутність дверей – лише щільна, потріскуюча пелена силового поля на вході – і велетенські панорамні вікна, за якими розкинувся безмежний, залитий ранковим сонцем простір Солкора.

А потім накриває хвиля. Оглушлива, гаряча згадка про операцію. Його зосереджене, страшне у своїй холоднокровності обличчя і ті кляті леза в його руках.

Що він зі мною зробив?!

Крижаний озноб прокочується вздовж хребта. Похололими пальцями торкаюся обличчя.

Шкіра – гладка. Чиста. Жива. Жодної шорсткості, жодного сліду від отруйного маскування.

Волосся падає на плечі холодним, важким каскадом. Золотисте. Моє справжнє, неприховане волосся, яке я намагалася сховати, щоб потрапити на Парадиз.

Паніка сильніше штовхає в груди. Холодна логіка намагається увімкнутися, але захлинається.

Підхоплююсь із ліжка,, знаходжу невеличку туалетну кімнату, де ванна прилаштувалася біля панорамного вікна у всю стіну з краєвидом на Парадиз майже з висоти пташиного польоту. Але я босоніж кидаюся до дзеркала. І застигаю, вчепившись пальцями в край мармурової стільниці так, що суглобам стає боляче.

Він не просто зняв отруту. Він вивів її з таким ювелірним, нелюдським перфекціонізмом, що під шкірою не залишилося навіть мікрорубців. Заради чого?! Щоб влаштувати більш витончений допит? Щоб продати дорожче?!

Але найгірше накриває далі.

Усвідомлення того, що поки я була безпорадною на його операційному столі, він бачив мене всю. Торкався кожного дюйма мого тіла.

Від думки, що я валялася перед ним повністю оголена, а він... Дідько його знає, що він зі мною робив... всередині все згортається, запалюється пекучими іскрами.

Мене кидає в жар – від люті й чистого, приниженого шоку. Знову і знову перед очима виринає та клята ніч на «Перигеї». Те кляте задоволення, яке він примудрився мені подарувати.

Цей чоловік узагалі збирається зникнути з мого життя, чи так і буде перекроювати мене на власний розсуд?!

І найгірше – він пожалів мене. Не став дотискати, не став ламати тоді, в операційній. Не став вибивати те, що йому потрібно.

Чому?

І навіщо мені зберігати таємницю Корпорації?

Тільки з однієї причини. Коли він про все дізнається – напевно позбудеться мене.

Видихнувши крізь стиснуті зуби, знову оглядаю кімнату. І тут у голову стріляє інша думка.

Сіаріс!

Прірва, мого рюкзаку немає. Чи зуміла збігти ця малеча? Чи опинилася ще в гіршому стані, ніж на Остеоні?

– Гей, злодюжко... – кличу обережно. Ні, так не піде, треба вигадати йому ім’я. Та поки нічого на ум не приходить, оглядаюся: – Малече, ти тут?

Схоже, ні. Дивно думати, що воно погналося б сюди за мною. В серці чомусь пече, наче сіаріс дійсно був моїм домашнім улюбленцем, а не істотою, яку я побачила вперше за пару годин до того, як втратити.

Моє наметане око не помічає ніяких прихованих камер. Хоча судячи з рівня цього будинку, тут і стіни можуть бути суцільними камерами. Я надто добре знаю, як працюють такі будинки.

День розгортається на повну. Вдалечині блакитніє бездоганне море, пальми прочісують повітря шорстким листям. Пробую силову перепону на виході – шкіру лише неприємно поколює невидимим розрядом. Не випустять.

Ані мого сітьовика, ані речей. Тільки вільний, м'який одяг, схожий на лікарняний. Тож доводиться тинятися цими розкішними апартаментами або дивитися у вікна, з яких – ніби на знущання – трошки видна клініка Діжжака.

Робот приносить їжу. Витончену, коштовну, від якої чомусь підступає нудота. Завмерши біля столу, чекає, поки я з'їм хоч ложку, а потім безшумно плине назад за силову мембрану.

А я залишаюся сама. Борючись із власними думками і намагаючись не згадувати про Алара Солкора. Здається, марно.

Тишу порушує ледь чутний гул. Силова запона розсувається.

У проході з'являється Алар.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше