Рухи вивірені, холодні, хоча всередині все обривається від кожного її стогону. Навіть уві сні тіло відгукується болем. Штучна шкіра – дуже примхлива негідь.
З-під скальпеля з'являється її власна біла, уразлива шкіра – та сама, яку я пам’ятаю.
Операційна сіріє холодним світлом вбудованих рефлекторів. За перегородкою монотонно гуде регенератор, випльовуючи у фільтри мікрочастинки випаленого маскування.
Під інструментами – криваве місиво.
Штучна шкіра в’їлася в живі тканини настільки щільно, що кожен міліметр доводиться відвойовувати майже вручну. Термічний мікроскапель з шипінням випалює хімічний зв'язок. Якими б точними не були прилади, їх потрібно постійно контролювати. Навіть найменший викид аллініанської біо-емпатії – і наслідки можуть бути жахливими. На жаль, доводилось бачити.
Тому я працюю повільно, вивіряючи кожен рух, хоча всередині все зводиться в тугий, обпалюючий вузол. Мене вивертає від цієї близькості. Від липкого, незрозумілого жару, що сочиться крізь рукавички, коли я торкаюся її плечей.
До біса.
Я давно вже звик тримати контроль. Емоції лише заважають, тож навіщо звертати на них увагу? Просто позбутися. Заблокувати. Не підпускати.
І вже точно жодна дівчина не змусить мене його втратити. Принаймні, до останніх днів я був у цьому більше ніж упевнений.
Поки на тій станції, «Перигеї», не сталося щось. Щось, чого я не знаю. Щось, що все змінило.
І тепер мій власний організм реагує на цю втікачку так, ніби на нас накинули один спільний силовий контур. Кожна її судома віддається в моїх ребрах тупим, болючим ударом.
Година. Дві. Я вже сто разів поривався покликати когось із вірних мені лікарів. Але так і не зміг покинути цю дівчину, що безвольно спить в медикаментозному мороку на моєму операційному столі.
За вікнами починає світати, курорти справно працюють, наповнюючи мої гаманці. А я замість того, щоб насолоджуватись життям, власноруч проводжу надскладну операцію невдячному дівчиську.
Здираю з пальців забруднені рукавички і ледь помітно видихаю, даючи собі секундну перерву.
А далі починається найскладніше. Ювелірна робота без права на помилку. Мікросканери виводять на голо-екран сітку пошкоджень: токсичний склад штучної шкіри зруйнував верхній шар епідермісу, але під ним б'ється чиста, жива тканина. Я беру нано-гель останнього покоління і починаю втирати його кінчиками пальців, відновлюючи клітинну структуру шар за шаром.
Без рубців. Вона не матиме жодних слідів цього самогубного експерименту.
Чому? Плазмобіс його знає. Тому що мені подобається її справжній вигляд.
Під дією регенераторів темний пігмент фарби на її голові починає розпадатися. Волосся намокає від лікувального розчину, і темрява сходить із пасом, огортаючи обличчя сріблясто-золотавим сяйвом. Ті самі світлі локони, які я багато днів вистежував.
Я дивлюся на її відновлене, тепер уже спокійне обличчя. Жодної штучності. Тільки вразлива, гостра краса людини, яка звикла воювати на знищення.
Автоматика завертає оголену Каталею в тонку медичну тканину. Підхоплюю безпорадну дівчину на руки – легку, але гарячу, як розпечена спіраль – і виношу з операційної.
Так, можна було б використати пневмоноші або вантижних роботів, але я несу її сам. Не питайте, чому.
У темній, затишній кімнаті опускаю на широке ліжко. Якийсь час дивлюсь, бажаючи...
Дідько, мозок прострілює дивними спогадами, ніби я вже відчував це тіло у своїх обіймах. І до нестями хочу повторити! Знову і знову.
#14 в Фантастика
#8 в Бойова фантастика
#504 в Любовні романи
#13 в Любовна фантастика
Відредаговано: 20.11.2026