Здається, я й сам не міг усвідомити, куди мене усі ці дні штовхало.
Ось сюди. До цієї клятої аллініанки. Тільки зараз, коли руки намертво блокують її тіло, напруга трохи спадає.
У першу секунду вона завмирає від шоку. А за мить в ній прокидається звір. Вона б'є мене кулаками в груди, виривається, звивається в захваті, зриваючись на крик у самі мої губи:
– Пусти! Ненавиджу! Ненавиджу всіх вас, вам усім від нас треба лише одне!.. Пусти, тварюко!..
Її голос зривається надірваним хрипом. І в ту ж секунду штучна шкіра на її шиї та обличчі раптом йде багряними плямами. Починає лускатися страшними пухирями, залишаючи жахливі сліди на її власній світлій шкірі, пропалюючи живе м’ясо знизу.
Таке я вже бачив там, на катері Регати.
– А-а... – долинає придушене, її тіло різко обм'якає в моїх руках, обличчя перекриває судома болю.
Вона задихається, очі закочуються. Токсична реакція жере її шкіру зсередини: шия, обличчя, руки.
Не даючи їй гепнутись на підлогу, підхоплюю безпорадне, гаряче тіло.
Шкіра під пальцями палає, як розпечена плазма. Дихання майже зникає.
До біса Корпорацію. Питання скасовуються.
Одним ривком притискаю її до себе і мчу до медичного відсіку. Вона не здохне тут. Не після того, як я її дістав.
Холодне світло ламп медичного відсіку ріже очі. Я вкладаю її безпорадне тіло на операційне ліжко і різко блокую затискачі. Шкіра на її шиї та обличчі продовжує палати, розплавлене маскування в'їдається в тканини, перетворюючись на криваво-багряне місиво.
Всередині наростає лють, при чому не на неї – на власний організм. Астерг! Навіть зараз, коли вона лежить переді мною напівжива, знівечена власним жалюгідним експериментом, мене тягне до неї з такою силою, що в грудях виламує ребра.
Як же бісить. Просто вивертає від цієї неконтрольованої тяги, від того, як мої пальці самі тягнуться торкнутися її плеча.
Різко відсмикую руку. Окидаю поглядом інструменти.
Пам’ять неприємним уколом підкидає той день на Регаті. Коли я вперше настиг її на Парадизі, але побачив цю кляту шкіру і замість того, щоб зафіксувати, кинувся до ін’єктора.
Вона сприйняла це за слабкість. Використала, щоб втекти. Вона і зараз може мати якісь невідомі мені козирі. Як і кожна аллініанка. Взяти хоча б цю божевільну жагу.
Більше ніяких ігор у рятівників. В мене є свої цілі. Навіть якщо мене разом із нею вивертатиме від її болю.
На мить прикриваю очі, намагаючись відмежуватися від чортової аллініанської емпатії. Вона може змусити мене відчути все, що відчуває сама. Але мені потрібно дізнатися, яке в неї було завдання.
Різким рухом зриваю з полиці набір інструментів. Ніяких розумних медкабін – вони не справляються з аллініанським впливом, в кращому випадку просто не працюють. В гіршому – все може піти не так і пацієнт постраждає.
Тільки ручна робота. Тільки прямий контроль. Взагалі, варто було б покликати когось із лікарів. Але я маю зробити це сам.
Беру новітній маніпулятор з найтоншими лезами. Підношу до шкіри.
Вона відкриває очі. Каталея. Саме так вона зареєструвалася в системі Парадизу. Ім’я їй дивно пасує.
Знову злюся на власні думки. Зроби це.
– Я можу ввести тобі знеболювальне, – кажу. – Але після того, як ти скажеш мені про своє завдання. Що ти робила в тому номері?
– Покидьок, – хрипить вона, вигинаючись від болю.
Саме ним я себе і відчуваю. Стискаю зуби. Холодне лезо торкається обпаленої плоті. Обережно починаю відділяти токсичну маскувальну оболонку, що прикипіла до її справжньої шкіри.
Вона не закриває очі. Вона сміється. Хрипко, з викликом. Болісно зриваючись на кашель, але в цьому сміху немає ані краплі страху. Оперативниця вищого рівня. Корпорація вишколювала її на совість, забиваючи мізки блоками і протоколами мовчання. Її пальці під фіксаторами стискаються в кулаки, вона балансує на межі непритомності, але зуби зціпила намертво.
– Швидше здохну, – видихає.
Крізь стиснуті зуби виривається лайка. Астерг, я ж не садист! І я багато чого знаю про аллініанок.
Дідько з тобою, вперте стерво.
Додаю розумного анестетика. Крапля розповзається шкірою, шукаючи поражені ділянки, і, схоже, покриває її всю.
– Спи, – зітхаю, визнаючи свою поразку. Спочатку приведу її до ладу. А потім вибиватиму правду.
Пошкодую за втрачений шанс, мабуть. Та Алар Солкор не з тих, чий останній шанс – дівчина в біді. Я знайду інший спосіб дізнатися правду. Інакше не поважатиму себе.
– Дякую, – долинає ледь чутний шелест, коли її очі вже закочуються в медикаментозному сні.
А я починаю працювати.
#14 в Фантастика
#8 в Бойова фантастика
#504 в Любовні романи
#13 в Любовна фантастика
Відредаговано: 20.11.2026