Алар
Слова зависають у повітрі між нами, важкі й гострі, як осколки розбитого скла. У кімнаті стає настільки тихо, що чутно, як за товстим панорамним склом гуде вітер вечірнього Солкора.
Мій власний голос застрягає в горлі. Дивлюся на неї: шалена, зла, з розтріпаним волоссям втікачка втиснулася спиною в холодну стіну, судомно хапаючи повітря. Під грубою, фальшивою шкірою проступає дрібне, лихоманкове тіпання.
«Ти здох у тому готелі... Я на власні очі бачила, як ти згорів!»
Всередині з розмаху зриває запобіжник. Астерг! До останнього я не був упевнений. Просто знав, що ця жінка з темним волоссям і шкірою – аллініанка. Яка з’явилася на моїй території. Саме тоді, коли мені довелося повертатися незапланованими шляхами. І показувати усім, що я, чорт забирай, живий!
Але зараз, дивлячись у її перелякані, шалені від люті очі, я бачу крізь цю жахливу маску.
Та сама білявка. Небезпечна, холодна, надто приваблива навіть для аллініанки, Та сама сука, яку я вистежував і ледь не зловив на тій клятій станції.
Кров б’є у скронях від глухого лютування. Як вона тоді втекла? І головне – якого плазмобіса мій організм реагує на неї так, ніби ми замкнуті на одній силовій схемі?
Вісім років тому, після смерті батька, спадок Солкора ліг на мої плечі. На додачу до спадку матері, що нависав наді мною усе життя.
Відтоді навколо крутилося достатньо світських левиць. Вони линули до мого будинку роями, пускали бісиків, готували пастки, намагаючись затягти в ліжко заради мого прізвища та рахунків. Постійне ліцемірство, нудотні посмішки. Блокувати емоції, використовувати їх на власні потреби – те, чого я навчився ледь не з дитинства.
З аллініанками все інакше. Їм дано стільки сили. Але вони використовують її, щоб брехати, маніпулювати, йти по головах. І не завжди заради виживання.
І от ця зламана, загнана біженка під чужою шкірою вибиває в мене ґрунт з-під ніг. Її біо-резонансні фокуси не мають на мене діяти. Я недоступний для їхнього впливу і завжди відчуваю його.
Але зараз це не фокус. Це таранить зсередини на рівні чистих інстинктів. Між нами натягнута розпечена струна, і факт очевидний: цей дефектний зв'язок зародився там, на станції.
Щось тоді пішло не за планом. Щось надто потужне перевернуло все догори дригом.
Ця прогалина у пам’яті вибішує. Я не звик до білих плям у власній голові. Особливо коли відчуваю, що там ховається щось критично важливе. Ніби хтось вирізав шматок мого власного життя. Я мушу тримати під контролем кожну деталь, а натомість маю сліпу зону, яка може коштувати мені занадто дорого.
До біса рефлексію. Мені потрібні факти.
Яке завдання дала їй Корпорація? Навіщо вона перлася на ту станцію? І що, до біса, насправді сталося того дня? Я ж бо й сам вів її не просто так, але все вийшло з-під контролю.
Різким рухом скорочую дистанцію до мінімуму. Повітря між нами буквально тріщить від напруги. Вона намагається відсахнутися, але лише втискається глибше в стіну.
– Ти... – ціджу крізь зуби, жорстко контролюючи голос, хоча всередині все кипить, – справді розраховувала переграти мене? Яке завдання дала тобі Корпорація?
Вона витріщається на мене, груди здіймаються від шаленого дихання, в очах – готовність вчепитися в горло. Губи розплющуються для чергової порції отрути.
До біса розмови. До біса допити.
Хвиля бажання затоплює тіло. Дикий, невідомий імпульс ледь не зносить мене з ніг.
Різким рухом скорочую простір. І замість того, щоб тиснути далі загрозами, різко притискаю її до себе, накриваю губи своїми.
Отак. Замість допитів – жорстке, владне вгамування того спекотного пекла, що випалювало мене зсередини після подій на станції.
Чекали розділ від Алара?) Я вже давно його підготувала)
#14 в Фантастика
#8 в Бойова фантастика
#504 в Любовні романи
#13 в Любовна фантастика
Відредаговано: 20.11.2026