10.

Після інспекції з Північного ревізійного управління до Мурового почали приходити вже не з розмовами.

Спочатку це були не до кінця продумані крики змучених душ. Вранці біля його модуля, прихилившись до стояка теплотраси, чекала жінка з текою медичних виписок. Потім з’явився чоловік у робочій куртці, який увесь час тримав шапку в руках, хоча надворі було мінус двадцять два. Увечері біля під’їзду стояли двоє підлітків із роздрукованою відмовою на виїзд матері. Наступного дня хтось залишив біля дверей пакет із сухофруктами й записку: «Пробачте, я чесно намагався купити цукерки».

Муровий прочитав записку, поозирався в пошуках автора, заніс пакет додому й довго не міг вирішити, що з ним робити.

За тиждень потік уже неможливо було списати на не пов’язані між собою прояви приватної ініціативи. Люди збиралися невеликими групками й приходили рано, поки квартал іще спав, приходили після зміни, просякнуті запахом металу, конденсату кабін льодових харвестерів і складського пилу, приходили парами, сім’ями, іноді з дітьми. Вони вже не завжди просили щось конкретне — частіше приносили папери й починали розповідати історію із середини, ніби «дорогий Матвій Аркадійович» давно знав початок: невиплачена компенсація, брат, що застряг у пересадковому контурі, вагітна донька із заблокованим освітнім доступом, тіло старого, яке третій день не віддавали із санітарного блоку без ще одного підпису в обхідному листі.

Старий слухав, і це було важче за будь-яку службову відповідальність. Муровий не вмів відмовляти різко й одразу, а його паузи вже встигли набути самостійної репутації. Якщо він мовчав, люди вважали, що він зважує. Якщо не міг розчути й просив повторити — вирішували, що уточнює важливу деталь. Якщо казав «я не знаю», чули: «не бажає при свідках». Якщо розводив руками — бачили в цьому знак, що справа ширша, ніж здається просителю.

Інга Рут швидко втрачала спокій і вироблений роками самоконтроль публічної персони. Іноді у своїх коментарях вона ще намагалася втримувати те, що відбувалося, у формі «приватних розмов», але форма розповзалася зі швидкістю вологого плямища на стелі аварійного модуля. До будинку Мурового з’явилися маршрути, на термосходах почали залишати конверти без адреси, а одного разу він виявив у кишені пальта три заяви, чужий рецепт і досить відверту фотографію жінки, якої ніколи не бачив.

Жодною із запропонованих справ він навіть не уявляв, як займатися. Тим не менш, щось навколо нього постійно зрушувалося. Одній жінці раптом призначили повторну атестацію. У дівчинки-підлітка відновився навчальний доступ після «автоматичної звірки». Тіло із санітарного блоку видали родині наступного дня, хоча в поясненні стояв зворот «через технічне завершення процедури». Кожен збіг тут же пришивали до сувоїв Мурового. Невдачі ж пояснювали ще глибше, ніж тріумфи справедливості: ми неправильно виклали суть, час іще не настав, там, нагорі, вже в курсі, чекаємо.

Ці процеси цілком підходять для ілюстрації поняття «зеро-культ», про яке ми писали в одному з попередніх великих випусків нашої аналітичної платформи: він забирає собі успіхи й залишає поразки в розпорядженні тлумачів.

Сам Муровий почав виглядати помітно гірше. Він швидше втомлювався, частіше забував вимикати дезінфектор, одного разу заснув сидячи, з чужим проханням у руках. Люди, які приходили до нього, бачили в цій утомі не межу, а ціну. Що слабшим він здавався, то переконливішою виглядала версія про вагу невидимого тягаря.

Першим еволюційний стрибок від міфу до культу усвідомив молодший регіонкуратор Арсен Сиврук. Щоправда, як і належить людям його професії, він уперто деконструював ситуацію не в термінах культурології, а в категоріях оперативного самозадоволення: навколо громадянина Мурового формувалася не група адептів, а паралельна приймальня без вивіски, кола відповідальності й відповідальної особи. Для держави, яку в цих побудовах представляв молодший регіонкуратор, це було неприємніше за так звану опозицію. Опозиція, коли це явище ще не було викорінене в державах Нової формації, завжди хотіла замінити одну владу іншою й тому намагалася перекричати всі керівні голоси, але вона хоча б кричала зрозумілою мовою. Муровий же нічого не хотів, нічого не кричав, і тому звучав значно голосніше.

Інга Рут одного разу побачила з вікна свого просторого кабінету в Культурно-інформаційному Центрі, як до житлового модуля Мурового йдуть одразу восьмеро людей. Вони не виглядали ані вульгарним натовпом, ані ідейно зарядженим осередком, а рухалися, як висловився б Сиврук, колоною по одному, зберігаючи між собою пристойну північну дистанцію, але напрямок видавав їх краще за будь-яке гасло. Рут дивилася на цей ланцюжок і вкотре замислилася про власну роль у справі Мурового. Точніше — про те, яку правову оцінку цій ролі дасть (чи вже дає?) міське управління НСБ і чи не час організувати собі закордонне відрядження в один кінець.