Після розмови в «Сухому залишку» публічні появи Мурового справді почали змінювати форму. Не різко, без розпоряджень, які потім можна було б знайти на стелажах із номерами, і без помітної зміни ставлення міської адміністрації. Просто навколо старого поступово виникав тонкий пояс запобігливості. Його не запрошували офіційно, але заздалегідь знали, чи прийде він. Його не саджали в перший ряд, але якимось чином на нього завжди чекало зручне місце біля проходу. Його не супроводжували, але біля входу до будь-якого громадського приміщення в потрібний момент опинялася людина, готова притримати датчик руху на автоматичних дверях.
Доволі яскраво це проявилося на Дні сталого сусідства — одному з тих чергових свят, які Полярна Межа відзначала з регулярністю аварійних навчань і приблизно з тим самим виразом на обличчях учасників. За програмою передбачалися дитячий хор, коротке звернення мера, виставка виробів із переробленого утеплювача й фуршет «для мешканців», де зазвичай лежали сірі галети, сірі яблука й маленькі склянки з вітамінним напоєм кольору інституціоналізованого оптимізму.
Муровий за два дні до свята підтвердив квартальній координаторці, що, можливо, зайде «послухати хор, якщо не буде зовсім уже непрохідної ожеледиці». Ця фраза, не призначена ні для кого, окрім координаторки та її планшета, пройшла через кілька місцевих інстанцій і, вочевидь, дісталася Коренця. У результаті в день свята на столі «для мешканців» з’явилися ласощі, які в Полярній Межі зазвичай бачили у форматі 2D — або на екранах, або у дореформених фотоальбомах: справжні мандарини, тонко нарізана червона риба, білий сир, солоні горіхи й навіть темний шоколад, поламаний на маленькі квадратики з таким розрахунком, щоб щедрість не виглядала злочинно.
Офіційно це пояснили «розширенням святкового набору в межах пілотної програми локального заохочення». Ніхто, зрозуміло, цей титр не дочитав, а якщо й дочитав, то не повірив. Люди підходили до столу обережно, брали по одному шматочку, озиралися на Мурового й майже одразу починали шепотіти, що свято цього року явно не просте. Сам Матвій Аркадійович узяв половинку мандарина, довго знімав із неї білі волокна й, здається, був єдиною людиною в залі, яка не пов’язала появу мандаринів зі своєю персоною.
Коренець, спостерігаючи з бічних дверей, зрозумів, що рекомендація Сиврука спрацювала надто добре. «Маленький надлишок» поруч із Муровим не виглядав як подачка. Він виглядав саме як підтвердження. Якщо при ньому на народному столі з’являлася риба, значить, десь нагорі його присутність брали до уваги. Якщо його присутність брали до уваги, значить, він усе-таки був не «просто старим». А якщо він був не просто старим, тоді кожен мандарин ставав уже не цитрусом, а помаранчевою печаткою на невидимому мандаті.
Інга Рут того вечора нічого не публікувала. У цьому й полягала її найкраща редактура. Вона просто дозволила місту самому побачити, що стіл став багатшим саме тоді, коли М.А. Муровий увійшов до зали. За кілька годин у чатах нижнього контуру вже обговорювали не свято, не хор і не промову мера, а те, що «при М.А. дають справжнє» — конструкція не точна, але напрочуд живуча. У пізніх версіях «Муровського циклу» вона перетворилася на майже релігійне: «Куди він ступав, там розквітали фруктові дерева».