7.

Доповідна записка Інги Рут потрапила до молодшого регіонкуратора наприкінці робочого дня, коли міське управління НСБ уже переходило у вечірній режим: монітори тьмяніли, чергові починали розмовляти впівголоса, а в коридорах запановувала тиша, що не додавала ані краплі затишку.

Сиврук прочитав доповідну двічі: уперше — як начальник, удруге — як людина, що вже кілька днів боролася із сумнівами.

«Контакт встановлено… Спротиву не виявлено… З опорою на самостійну активність…»

Для зовнішнього читача цей текст міг виглядати як обережний успіх. Для професіонала він означав протилежне: Рут не змогла взяти Мурового.

Сиврук відклав планшет і відкрив нижню шухляду столу. Флакон стояв там, де й мав: поруч із чистими бланками для добровільних пояснень. Він налив у склянку більше, ніж зазвичай, і ще трохи. Потім знову втупився в доповідну.

Найнеприємніше полягало в тому, що Рут зробила все правильно. Якби М.А. Муровий був звичайним старим, він десь та й проявився б: спробував виторгувати допомогу, поцікавився б, хто за нею стоїть, натякнув би на минулі зв’язки. Варіантів було багато: звичайні люди завжди видають себе тим, який важіль вважають головним. Муровий не видав нічого.

Він відповідав так, ніби розумів кожну запропоновану пастку й обходив її по лінивій дузі, не наступаючи навіть на краї. Сиврук добре знав цей стиль: так поводилися не випадкові люди, а підготовлені. Або надто старі для цього енергійного, молодого світу. Але старість не пояснювала бідний профіль, завислу звірку, акуратні порожнечі в південних реєстрах. І також зовсім не додавало втіхи, що місто говорило про Мурового так, ніби отримало дозвіл на нову релігію.

Сиврук вирішив відступити. Не голосно, не помітно, не у формі наказу. Він просто перестане чіпати Мурового руками служби. Залишить Рут її «м’який супровід»: нехай місто дивиться, нехай старий ходить. Нехай легенда набирає ваги сама, без підпису НСБ унизу сторінки. Іноді найкращий спосіб зберегти посаду — дати незрозумілому явищу пройти повз, а потім упевнено пояснити, що ти від самого початку забезпечував йому коридор. У крайньому разі саме Інга ініціювала героя в очах мас. Це було зафіксовано документально — насамперед, у її власних доповідях. Що ж, вона знала, як коливається ціна будь-якої ініціативи у відомстві, покровительством якого користувалася.

До вечора Сиврук зателефонував Омеляну Бурдею.

Бурдей був мером Полярної Межі вже сьомий рік, що в ресурсовидобувній смузі вважалося майже геологічним терміном. Він мав велике обличчя, важкі повіки, акуратно підстрижені вуса й манеру слухати співрозмовника так, ніби економить на міміці. Його часто сприймали за повільну людину й функціонера. Це була корисна омана: мер просто давно зрозумів, що в країні, де кожне рішення рано чи пізно виявляється чиєюсь помилкою, краще рухатися з такою швидкістю, щоб помилка встигала постаріти ще до підписання розпорядження.

Другим був запрошений Юхим Коренець — начальник Департаменту резервного забезпечення. У просторіччі його відомство називали запасниками, але Коренець цього слова не любив: «запасники» звучало так, ніби там щось лежить, а «резервне забезпечення» — так, ніби нестача чогось є частиною стратегії розвитку.

Коренець був високим, худим чоловіком із довгими пальцями й обличчям доброзичливого бухгалтера, який уже знайшов нестачу, але поки не вирішив, кому вигідніше про це повідомити. В юності він, за чутками, працював у логістиці десь на Півдні, де навчився головному мистецтву постачальника: ніколи не казати «ні», якщо можна сказати «після уточнення ліміту». У Полярній Межі його боялися менше, ніж Сиврука, але просили частіше. Це робило його фігуру цінною в мережі контактів молодшого регіонкуратора.

Вони зустрілися в одній з VIP-кімнат «Сухого залишку», де, якщо й були змонтовані засоби прихованого аудіовізуального спостереження, то виключно підконтрольні Сивруку, що цілком усвідомлено приймалося його нинішніми візаві. Сиврук прибув першим, автоматично сів спиною до стіни й обличчям до дверей — звички служби невикорінні, та він і не бачив у них нічого обтяжливого.

Бурдей прийшов другим, зняв рукавички, поклав їх поруч із келихом, що вже чекав на нього, й подивився на Сиврука з нетерпінням людини, яку викликали не пити, а підтверджувати чужу тривогу.

— Що по нашому старичку? — спитав він.

— По вашому, — не замислюючись відбив Сиврук.

— Старички в нас тепер спільні, — усміхнувся мер. — Особливо якщо їх обговорюють частіше, ніж проблеми з вивезенням сміття.

Коренець з’явився, як завжди, майже непомітно й одразу опинився за столом, із двома келихами й закускою, ніби сидів тут уже давно. Він кивнув обом і відразу звично заторохтів:

— Якщо йдеться про тепло, у мене ліміти погоджені.

— Розслабся, — сказав Бурдей. — Поки що йдеться про дива.

— Тоді точно не до мене: цього місяця див на складах не фіксувалося.

Сиврук дочекався, поки офіціант, який зазирнув до них, пересвідчиться в комфорті дорогих гостей, оновить і без того порожню попільничку й безшумно зникне, прикривши за собою двері. Келихи на столі були ще майже повні — товстостінні й важкі, з декоративними прожилками повітря в товщі скла, вони добре вписувалися в картину бесіди трьох старих знайомих солідного вигляду, після якої кожен міг стверджувати, що нічого не почув виразно.