6.

Спроби Інги Рут встановити з Муровим особистий контакт пізні перекази зазвичай описують як початок таємного союзу. Це, зрозуміло, надто щедро щодо обох персонажів: союз передбачає хоча б мінімальний збіг намірів. Тут же, наскільки дозволяють судити збережені фрагменти, одна сторона намагалася обережно запропонувати участь у неясній грі, а інша — весь час сприймала це за особливості північної ввічливості.

Перша розмова відбулася в їдальні одного з нижнів секторів, де Муровий зазвичай сідав біля батареї. Рут обрала столик поруч, поставила перед собою чашку гарячої ерзац-кави й якийсь час, здавалося, була зайнята виключно своїм напоєм. Зазвичай вона вміла починати так, щоб співрозмовник потім вважав, ніби ініціатором був він сам.

Муровий, однак, просто їв суп. Повільно, з тією акуратністю, яка в старих часто виглядає як виховання, хоча насправді є домовленістю з тремором.

— Матвію Аркадійовичу? — звернулась Інга.

Він підвів очі.

— Так?

— Інга Рут, «Міський портал».

Муровий кивнув так, ніби «Міський портал» був не установою, а погодним явищем: неважливо, приємним чи неприємним, але очікуваним.

— Ми іноді робимо короткі матеріали про нових мешканців, про Друге призначення. Про те, як люди адаптуються.

— Я поки не адаптувався, — просто сказав Муровий.

Інга всміхнулася, не широко. У кабінеті Сиврука їй не раз доводилося бачити, як усмішки заносять до протоколу раніше за слова.

— Так саме це й цікаво: свіжий погляд, так би мовити.

— Свіжий погляд у мене тільки на праве око. Ліве на морозі постійно сльозиться.

Рут на мить опустила очі до чашки, але вже за секунду знову змогла продовжувати. Тепер усмішку вже не треба було зображати — складніше було її контролювати.

— Ви, напевно, багато чого порівнюєте з Півднем? — спитала вона.

— Порівнюю.

— І як вам Полярна Межа?

Муровий подивився у вікно. За багатошаровим склом дві жінки беззвучно сперечалися про щось, генеруючи два потоки пари з двох невдоволених ротів.

— Тут рано темніє, — сказав Матвій Аркадійович, не відриваючи очей від вікна.

— І це все? — підштовхнула Інга.

— Ще… слизько.

Рут чекала продовження, але його просто не було.

— Місто вас уже помітило, — сказала вона м’яко, переходячи до наступного пункту.

— Я помітив, — невдоволено буркнув Муровий.

— Що саме?

— Що мене помітили.

Муровий знову взяв ложку. Розмова закривалася раніше, ніж устигала стати корисною, зачепитися не було за що. Рут зробила ще одну спробу.

— Іноді увагу міста можна спрямувати. Наприклад, щоб вона не ставала зайвою.

Матвій Аркадійович довго розглядав її обличчя. Надто довго для простого нерозуміння та надто спокійно для згоди.

— Голубонько, — сказав він нарешті, і Інга впіймала себе на дивній реакції всього організму на це доісторичне й зовсім не провокаційне звернення, — якщо в міста є зайва увага, нехай зверне її на термосходинку перед моїм модулем: там вічно ожеледь — крок за поріг ступити неможливо, одразу слизота.

Ця фраза була першою з тих, що потім почали ходити Полярною Межею окремо від редактури Інги Рут. Принаймні таке її твердження зафіксоване в протоколі одного з допитів у справі, яку намагалася розкрутити нацбезпека незадовго до того, як старіюча зірка регіональної журналістики вирішила спробувати себе в екстремальному спорті. За добу хтось уже стверджував, що Муровий попереджав про слизьке становище всієї місцевої владної вертикалі. Квартальний координатор, злякавшись, таки направив бригаду ремонтників, і вхідний майданчик полагодили. Зрозуміло, це лише зміцнило свідків подій у правильності тлумачення.

Другий контакт Рут організувала в Культурно-інформаційному Центрі, де щосереди проводили лекції для громадян Другого призначення. Тема була невинною: «Профілактика побутової замкненості в умовах полярної зими». Лектор із відділу соціального супроводу говорив про користь майстер-класів, взаємної підтримки й регулярної участі в подіях міського календаря. Муровий сидів у третьому ряду, акуратно склавши руки на тростині, і виглядав людиною, для якої замкненість і комфорт уже давно стали синонімами.

Після лекції Інга Рут підійшла до нього біля гардероба.

— Вам було цікаво? — спитала вона після обміну привітаннями.

— Я зрозумів, що замикатися шкідливо, — відповів Матвій Аркадійович.

— А ви схильні замикатися?

— Я схильний мерзнути. Усе інше здатне змінитися залежно від обставин.

Гардеробниця, почувши це, підвела очі. За три дні фраза «Змінитися здатне все» була виведена крейдою на стіні біля резервної котельні Адміністративного кварталу. Стерли її швидко, але до стертого, як відомо, ставляться уважніше, ніж до вицвілого.

Рут перехопила пальто Мурового з рук гардеробниці й простягнула йому.