Феномен Мурового зазвичай пояснюють через так званий голод авторитету. Це зручна, хоча й дещо спрощена формула. Згідно з нею, малі міста Полярного поясу, позбавлені нормального політичного представництва, стабільного тепла, виразного майбутнього і регулярних поставок цитрусових, схильні самі породжувати фігури замісної надії. Аналітична платформа «Внутрішній клімат» уже писала про муніципальні міфи перехідного типу: жінка із зачиненого складу, хлопчик, який знайшов стару мапу, технік, що вміє розмовляти з вентиляцією — будь-хто з них за сприятливого збігу чуток може стати тим, кого місто почне розуміти раніше, ніж він сам устигне щось сказати.
Усі ці сюжети мають одну спільну особливість долі: влада або придушує їх, або переписує у виховну брошуру.
Так званий «Муровський цикл» улаштований інакше. Його не поміщають під скло музейної вітрини й не перетворюють на картинку для молодших адаптантів із питаннями після тексту. Він зберігає подвійне громадянство: «внизу» його й далі переінакшують, спотворюють і тиражують як історію про транссистемне втручання, «нагорі» — враховують як своєчасно прийнятий сигнал і грамотно осідланий фактор. Тому кожен, хто намагається визначити, де тут фольклор, де технологія, а де — випадкова біографія випадкової людини, доволі швидко виявляє, що ці три шари не пронизані шахтою ліфта. Доречніше буде уявити їх усередині кабіни цього самого ліфта, де вони активно перемішуються внаслідок різких ривків невидимого троса.