Зворушення

Місто як місто, нема що сказати. Є парк невеликий, вулиці давні, міст панорамний, площа маленька, храм височенький, поки це все де встиг побувати. З три книгарні, по дорозі на роботу, досить цікаві. Там на полицях, мені завжди любо, грають Тичини октави. Напевне за краще, що зустріну тут осінь, і вона мене тут відшукає. Ах, моя осінь. Чому в голові моїй ти? Чому в мені знов вируєш? Мої почуття, як кораблик на бронзових хвилях гойдаєш? Вабиш мене, чаруєш мене, але не кохаєш.
Пестиш туманом, мої втомлені легені. Він твій розвідник, твій посланець, що виринає з нічної темені. Ні, я не сумую, тільки трохи журюся, трохи нервую. Коли бачу золото ранку твого, воно моє серце гаптує. Дрібненько, обережно, яке воно миле. Таке з себе горде, таке ж і цнотливе. Не люблю міських вулиць, котрі тиснуть сірі фасади, і вікна. Дивлюся в ту мить я на небо, де сонце скоро розквітне. А як розквітне, так і злякає мене. Навіть сонце, навіть сонце не те. Не гріє воно, та бачу, старається. Занадто далеко вже ми, а воно все змагається.
Не змагайся, стань за хмаринку, відпочинь собі трохи. А я продовжу собі йти, рахуватиму кроки.
Послухаю що кажуть люди. Багато що кажуть. Ще більше забудуть.
Хотів би і я щось додати, до їх розмови, та вже ношу з собою забагато дискусій. Найсмішніше з них все, що вони риторичні. Але такі дивні, такі завжди незвичні. Такі як ні в кого, і зовсім такі як у всіх. А скажеш котру комусь, так візьмуть на сміх. Певно, і ти з мене смієшся, га? Осінь?
Не треба, це марно. Смійся з мною. Не я, очі мої тебе просять.
Бачу, тобі не до щирого сміху, ти завжди похмура. Не дивись на мене з під брів, така вже в тебе натура. Така ти вже є. Так тебе охрестили. Але не сумуй, все ще буде, на все знайдемо сили. Давай трохи тепер, побудемо в тиші.
І ти, мій любий читачу, або ж люба читачко, також, відпочинь, хоча б хвилинку.
Тепер, думаю, можемо йти. Бо хоч шлях наш не довгий, лежить він через гірські хребти. Їх ще часто іменують “життям”. І хоч чекає нас один результат, у своєму, нехай і мізерному праві, кожен його вибере сам.
Скільки ж всього, чекає тебе на тім шляху. Побачиш там страх, відчуєш втому і біль, почуєш важкі кпини, і зустрінеш красу.
Занадто вже лаконічно я веду цю меланхолію, і здається мені, починаю повторюватися, і збиватися з ритму.
Знову ж таки, тоді про людей. Про них говорити можна завжди, для цього існує багато дилем та ідей. Такий контингент, на просторах маленького міста, що дивуєшся як в голові стає тісно. Для когось це явище звичне, навіть чудове, коли звідусіль голоси, якби скручені хворобливі в судоми.
Спочатку, це мала б бути, похмура історія, плачу і душевних переживань, котрі людина по природі своїй, відчуває без слів. Звичайна така собі теза, на фоні суспільства і його поривань. Можливо цинічно прикрашена “робіть висновки самі”, що звучить як несумісне кепкування. Ніби від цього, автору присвоять велич честі, і всезагального визнання.
Такого я не хочу, і навіть якби схотів, то дивитися б не зміг на цей набір слів.
Тому, знову про осінь. Ні, не настільки меланхолійну як ви вже собі уявили. І не таку просту, ніби багато у своїм житті ви її зустріли. Ой не багато скажу я вам, дуже навіть мало, і ще менше зустрічали ви зими, і весни, і літа, і завжди їх не вистачало.
Інколи, йдучи кудись, або звідкись, я сповільнюю свій рваний крок, або ж марш, і вдивляюся на рух всього живого що навколо мене, пульсує опором повітрю. Як по всякому ходять люди, їх хода така ж унікальна, як і відбитки на руках, колір очей, тембр голосу і все таке інше. Та з всього цього хаосу, з цієї какофонії, інколи будується такий чіткий темп, як від зірваного вітерцем листя.
Тоді я розчиняюся в повітрі, піднімаю погляд вгору, і спрямувавши його кудись далеко, далеко, як рибалка коли закидує свій гачок в неспокійне море, очікую.
І те очікування, здається недосяжно довгою петлею, котра вже закинута мені на шию, аж холодна від напруження. В таку мить, усе в мені тремтить, як ріка зворушення. І так багато ще, прийдеться мені знати, і так мало, дуже мало, залишиться цим всім зкористати.