9-та година

Він повернувся з роботи пізно, близько година дев’ята. Зідрав з обличчя фальшиву шкіру, повечеряв, тихо зайшов до кімнати.
Лампочка перегоріла в ній вже давно, одні силуети кружляють навколо нього. Надворі вітер буянить, на кріслі бездиханне тіло сидить, його суть загублено давно, нічого вже не поверне втрачену мить.
Монолог, холодний знов починає, як під чиїсь божевільні акорди, танцює і рветься у бій, як в давнину сильнії лорди.
Хоче просто тиші, тієї що так манила всіх щасливих людей, «я загубився» не впевнено, мовить тепер.
Довго, тривала б ця гнітюча дилема, чи то на щастя, чи на жаль, хтось постукав у двері, нова, з’явилась проблема.
— Доброго вечора. — голос промовив кудись в далину, хотів світло увімкнути, та господар жестом не дозволив йому.
— Вітаю, ви знову у справі? — через біль, мовили його вуста вже мляві.
Гість на мить завагався, зробив пару кроків, й серед кімнати зостався. У безоглядній темряві, шукав людський силует, господар сидів нерухомо, для нього це — знайомий сюжет.
— Звісно, треба дещо спитати…
— То запитуйте швидше, не будем довго чекати…
— Можна присісти? Стояти не зручно.
— Сідайте вже, лиш не говоріть гучно…
— Проймає вас журба, чи тривога?
— Мене від думок болить голова, і втікає з під ніг підлога…
— Ви мрієте про майбутнє, чи живете минулим?
— Втомився я повторяти, мені часу на сповідь бракує, відчуваю себе кожного дня — новоприбулим.
— Не забули?....
— Я все пам’ятаю, за кожне ріжуче слово, провину свою відчуваю…
Коли очі вже звикли до лютої темені, його тіло випустило останнє повітря з закурених легенів. При живих ще батьках, в роки молодії, знов у текстах поетів шукав святої надії.
— Не хочете глянути на свої листи? Чи сором вам затьмарив очі?
— Ні, вони мені рештки душі, зжерти охочі…
— Хіба, після всіх страт, у вас є душа?
— Я не дивився, можливо й нема..
Гість щось записував в блокнот, шукав питання в глухих стінах, вибирав серед німих нот, стрибав на іржавих мінах.
Та господар лиш сидів, повернений спиною, він важко говорив, мовчав так лаконічно, сам з собою.
— Ви ганьба своєї нації, поки кров’ю вимивається свобода, чекаєте всесвітньої люстрації! Втікаєте покинувши свою долю, в текстах грішних страждань бажаєте віднайти новую волю…
— Знаєш як буває важко? Як в грудях пече за всіх, коли ти мертвий, а досі страшно! Народжений, щоб боротись за свободу, я змушений мовчати, дивитися у воду! Коли руки стерлися в мозолі, тягнувся знов писати! Намагався бути іншим, поділив себе на три! А з мене світ сміявся, шептав мені «піди, та вмри»! — мовив на останній силі, так що тріск було чутно аж з могили. Його бліде лице, очі потускніли, все пройшло, і це пройде, для гідності, лишилося б ще сили. 
— А я хіба не намагався? А я хіба в коханні до світу цього не клявся? Не страждав і не пручався? Коли зрікся всіх святих, я кричав що сили, аби голос совісті нарешті стих! — через зуби давив ті слова, як крізь сито, від думок знов його болить голова, в ній оловом клятви вилито. — З мене досить, я не буду повертатись, душа моя проклята, пуста, світла просить.
Затремтіли в голосах старі акорди нових днів, лайки і прокльони лилися на всіх живих. Він боровся, не здавався, писав, кричав, що сил ставало намагався! Рвав кайдани, голкою прийняття зшивав всі рани, знову.
І коли гість, рвонув до столу, спотикнувся й на крісло впав, хтось постукав в двері. Можливо це був хтось знайомий, та сюжет старий, давно не новий. І він знов читав при світлі хрещених свічок, міг словами, змінити весь світ, але натиснув на курок.