1

Надворі осінь. Не та золотокоса осінь коли око милують багряні барви опалого листя, а в небі витає невагоме павутиння «бабиного літа». І вже точно не та пізня осінь коли повітря наповнене сирістю, а холодне повітря жбурляє в лице колючу мжичку дрібного дощику. Надворі звичайна рання осінь, яка ще не встигла прогнати теплий подих недавнього серпня. Дух літа все ще відчутний буквально на кожному кроці.

Я повертався додому з роботи. Сонце повільно занурювалось за обрій. Тихо шелестіли шини автобуса по шорсткому асфальті. В салоні було жарко і трохи гомінко. Та втупивши свій погляд у давно не помиту шибку маршрутки я не звертав на цю буденну суєту ніякісінької уваги. Мої думки були далеко від цього невеличкого «бусіка» що неспішно віз нас на заслужений відпочинок в рідні домівки.

Що таке місяць часу для дорослої людини? Здається така дрібничка. Всього чотири з хвостиком тижні котрі зазвичай пролітають швидко та непомітно. Три десятки днів наповнені звичними справами, дрібними клопотами та незначними проблемами. Не встигнеш й оглянутися як вони проминуть не залишивши особливих згадок й вражень про себе. Наче ранковий туман що безслідно зникає під першими промінчиками світанкового сонця.

Але сьогорічний серпень був зовсім не такий для мене. Це були непрості дні незвіданого раніше сум’яття, зворушливих спогадів і жагучих відчуттів і емоцій. Дивна суміш з романтичних мрій, феєричних побажань, потаємних фантазій у якій з головою давно потонув тверезий розум і доросла зваженість. Таке собі практично неконтрольоване божевілля яке не давало мені спокою весь останній час і котре частенько владно повертало мене в недалеке минуле змушуючи знову і знову згадувати ці п’ять днів…

Намір відпочити десь на природі у мене був уже давно. Правда як це частенько трапляється завжди в останній момент щось ставало на заваді цим планам. Чи то якісь невідкладні справи, чи то якісь неприємності в особистому житті, чи банальна нестача грошей. Однак цього року я твердо вирішив, щоб не трапилося, та все ж вирватись, хоч на кілька днів, з чіпких пазурів буденного нудного існування.

Допоміг мені здійснити цей задум простий випадок. Дружина колеги по роботі збила компанію бажаючих для поїздки на відпочинок в Карпати. Щось там у неї не склалося і буквально в останній день виявилося що у них є лишнє заброньоване місце в санаторії. Мені була зроблена пропозиція приєднатися до них, яку я не вагаючись ні секунди прийняв, і вже наступного світанку, нашвидкуруч оформивши відпустку на фірмі, де працював, і похапцем зібравши найнеобхідніші речі вирушив в дорогу.

Кількагодинна подорож до санаторію пролетів на одному подиху. Мене, мешканця поліських рівнин, неабияк вразили гірські краєвиди, що відкрились моєму погляду наприкінці нашої мандрівки. Величаві полонини вкриті височезними смерками та соснами викликали благовоління й дивовижний трепет в душі. Я з неабияким захопленням милувався численними церковцями, що зустрічались на нашому шляху. Невтомно фотографуючи все цікаве що потрапляло в поле зору мого фотоапарату.

Сам санаторій мені надзвичайно сподобався. Складався він з кількох дерев’яних котеджів загублених серед густого лісу. Всередині було чисто й затишно. М’яке ліжко, телевізор, всі зручності що потрібні для хорошого відпочинку. Поряд дзюркотів невеличкий гомінкий потічок. В голові трішки паморочилося від гірського повітря, яке своїм духмяним ароматом нагадувало липовий мед.

Залишок дня був відданий відпочинку після дороги, облаштуванню на новому місці й нетривалим знайомством з близькими краєвидами. А ввечері наша компанія організувала гучне святкування на природі в альтанці. Чоловіки смажили шашлики, жінки накладали на стіл, діти пустували поряд. Навкруги хоч і панувала метушлива, гамірна атмосфера, проте у мене на душі було дивовижно спокійно та радісно.

Після смачної вечері, яка затягнулась ледь не до півночі, більшість з нашої компанії пішли в свої котеджі спати, а я з приятелем та його дружиною залишились. Чоловік мав красивий голос і знав чималеньку кількість українських пісень. А я з жінкою хоч і особливими талантами до співу не відзначались, проте вирішали підтримати його. І вже в нічному небі лунко рознеслися слова пісень знайомих нам з дитинства.

Вдосталь наспівавшись ми теж вирушили спочивати. Колега по роботі з дружиною попереду. Я на деякій відстані, за ними, не поспішаючи чимчикував стежкою. Тихий шелест позаду і приємний жіночий голос порушив мій блаженний настрій.

– Вибачте, що турбую.

Я оглянувся і в м’якому сріблястому сяєві місяця під гіллям невисокої туї побачив тендітну постать. Жінці було під сорок. В легкій шовковій хустині накинутій на плечі, білій футболці й коротких бриджах вона виглядала феєрично. На фоні літньої, гірської ночі вона спершу сприймається наче якесь казкове марево.

– Перепрошую, – порушую нетривалу паузу я, врешті-решт прийшовши до тями.

– Ще раз вибачте – голос у незнайомки приємний, з ледь помітною хрипотою. – Та ви так гарно співали щойно, що я не могла не підійти та не подякувати вам.

Неабияк здивований цією несподіваною подякою я зашарівшись промовив:

– Та це не моя заслуга. Співав приятель, а тільки йому підспівував.

– Все рівно звучало це неперевершено.

Мабуть вигляд у мене був доволі кумедний від зніяковіння. Жінка посміхнулася, зробила крок до мене і запропонувала:

– Давайте познайомимося. Мене звати Ірина. А вас?