Полум'яне серце галактики Рів

Розділ 8. Прощавай Лічу-45. Планета Звіра. Шен Цан.

           Ен Жі не йшла, вона майже бігла до свого зорельоту. «Тільки не оглядайся, тільки не оглядайся, Ен Жі! Тікай звідси, чим скоріше! Це все не правильно, те що ти відчуваєш.» — думала по дорозі принцеса. Але все ж таки вона обернулась й поглядом почала шукати вікно, де б міг знаходиться Дейв. Її очі знайшли його й Ен Жі завмерла. Час зупинився. Вітер розвівав її довге, руде волосся в різні боки. Дейв притулився долонями до скла й не міг відірвати погляд від принцеси. «Передумай і залишся. Я зроблю так, що моя планета стане твоєю домівкою. Я не дам тебе тут нікому образити. Навіть, як що в тебе не виникне до мене ніяких почуттів, все одно я завжди буду поруч, як друг. Навіть такій сильній, як ти, треба підтримка. Ен Жі не йди!» — просив у думках хлопець й побачив, як до принцеси прямує його друг Ден. Він ніс букет квітів у своїх руках. Підійшов до Ен Жі та взяв її за руку і розвернув до себе лицем й протягнув їй. Дейв за вікном почав кипіти від ревнощів. «Ну гад, коли він встигнув з нею познайомиться? Ен Жі, вріж йому по риляці тими квітами!» — нервував та давав настанови принцесі хлопець у своїх думках.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          — Ен Жі, а я тебе чекав. Дивись, які я квіти тобі зібрав. Бачив, що вони тобі подобаються. Тримай та постав їх у воду в зорельоті. — промовив Ден та всунув у руку принцеси букет.                                                                                                                                                                                                                                                                                            — Дякую, Ден, але це не треба було робити. — поглянула на хлопця принцеса й посміхнулась. Дейву в цей час хтілось вибити скло, вистрибнути з нього, підбігти та забрати букет. Кинути на землю й розтоптати ногами.                                                                                                                                                                                                                              — Ти мені обіцяла показати свій зореліт. Ця домовленість в силі? — спитав Ден.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   — Так, ходімо, але в мене до тебе прохання. — дівчина почала йти до свого літального апарату й Ден по слідував за нею.                                                                                                                                                                                                                                              — Яке прохання? Зроблю все, що скажеш. — заходячи по трапу в зореліт запевнив хлопець.                                                                                                                                                                                                                                                                                                — Відкрий мені зараз захисний екран вашої планети. Я хочу негайно покинути її. Данні з татуювання Дейва я видалила з програми. Більше доступу в мене не має. А також не має в майбутніх планах повертатись сюди. — промовляла Ен Жі натискаючи на панелі керування сенсорні ярлики, готувала зореліт до старту.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     — Ен Жі, залишся тут. Ти мені дуже сподобалась. Я не хочу тебе відпускати. — вмовляв Ден й схопив її за руку.                                                                                                                                                                                                                                                                        — Ден, відпусти мою руку! — крикнула принцеса й висмикнула з долонь залицяльника свою руку. — Відчепись й слухай уважно! Я зараз злітаю і якщо не вимкнеш захисний екран, то я без вагань зажену на всій швидкості свій зореліт в нього! Мені втрачати нічого! — погрожувала Ен Жі.                                                                                                                                                                                                                                      Дівчина схопила за плече Дена та потягнула до виходу й з усієї сили пихнула його на трап. Через секунду Дену в спину полетів букет й розсипався по всій площі. Ден перечепився та впав на залізні східці. Викидання Дена із зорельота бачив у вікно Дейв, і йому стало приємно та трохи весело на душі. Він засміявся, навіть крізь біль від поранень. Вхід у зореліт зачинився й він злетів у небо. Дейв провів його поглядом й сумний пішов до ліжка.                                                                                                                                                                                                                                             — Небезпека! Небезпека! Через п’ятдесят секунд можливе зіткнення із захисним екраном планети Лічу — 45. Небезпека! — лунало з гучномовця зорельоту принцеси. Ен Жі.                                                                                                                                                                                                                                                                               Принцеса сіла в крісло й вчепилась пальцями в поручні та замружила очі в очікувані смертельного удару об поверхню захисного екрану.                                                                                                                                                                                                                     — Вітаю, принцесо Ен Жі! Ви вийшли в зоряний простір галактики Рів, Білого альянсу. Чекаю призначення нового курсу. — промовила система й принцеса відкрила очі та полегшено видихнула.                                                                                                                                                                                                                                                                  — Курс? А куди мені летіти? Я зовсім не знаю. — промовила принцеса дивлячись на подарований Дейвом браслет, який підморгував їй червоним світлом. — Знаю! Курс на альянс Жнеця. Тільки тримаймось подалі від мого клану. Надіюсь мене не знайдуть. Прощавай, Дейве! — і блакитні очі заслали сльози, вони розлились самотньою, нестримною річкою.                                                                                                                                                                                                                            — О, хазяйко, а ви вмієте плакати? Це з якого часу ви навчились? — спитав Тру подаючи серветку принцесі.                                                                                                                                                                                                                                                                         — Не питай! Ціліший будеш! — гаркнула роздратовано Ен Жі, витираючи сльози зі щік. — Веди зореліт на планету Звіра. Там спробуємо оселитись.                                                                                                                                                                                                      — Ви ж хотіли помандрувати? Побачити нові планети? А зараз, що? Сунетесь в саме небезпечне місце в галактиці. Не вже жити набридло? — занепокоївся Тру.                                                                                                                                                                           — Туди, навіть мій клан не сунеться. А це означає спокійне життя. Тим більше, там знаходиться головний владика альянсу Жнеця. І ще, я знаю, що там є невеличкий клаптик землі не заселений ні ким. Там приткнемось. А зараз я піду відпочивати. Щось цієї ночі я дуже погано спала. — й дівчина встала та пішла у відсік до ліжка.                                                                                                                                                                                                                                                                                                       Через годину польоту зореліт принцеси сів на планету Звіра. З настанням ранку Ен Жі, гарно відіспавшись, відкинула трап й вийшла на зелену галявину. Навколо неї був густий багряний ліс. Дерева шуміли своїми кронами від легеньких поривів вітру. Вона смачно потягнулась, вирівнявши спину після нічного сну. Прислухалась й почула спів пташок.                                                                                                                                                                                                                                                                  — А тут і не погано. Буду полювати в цьому лісі. З голоду не пропаду. Все Ен Жі, ти можеш видихнути спокійно. — принцеса присіла на траву та підняла погляд в небо, роздивляючись білі хмаринки, які пропливали по обрію над її головою.                                                                                                                                                                            Для дівчини швидко промайнуло пів місяця. За полюванням та тренуваннями проходила більша частина її часу. Вечорами дівчина вичиняла шкіру впольованих тварин та шила обладунки й наручні. Вона зшила одну пару та вишила сріблом на них ініціали Д.С. Поклала до своєї невеличкої сумки на поясі. Часто діставала та проводила своїми тоненькими пальцями по літерам. Сиділа довго задумана та сумна. Вона надіялась, що ще трохи і він зникне з її думок, але... Навіть Тру в ці миті не наважувався наближатись. Знав, що їй потрібний час на забуття.                                                                                                                                                                                              Одного з днів Ен Жі йшла вузькою стежкою до своєї галявини. Позаду у неї на спині телімпалась пара вбитих на полюванні звірів. Дівчина була в хорошому настрої й насвистувала мелодію зі тунамійського фольклору.                                                                                                                                                                                                                   — Стій! Ти хто така? Ще й наважується в моєму лісі полювати. — крикнув дівчині незнайомий, грубий чоловічий голос.                                                                                                                                                                                                                                               Принцеса повернула голову на окрик. Перед нею стояв міцний, молодий хлопець з короткою зачіскою, років двадцяти п’яти, в чорних шкіряних обладунках та золотому плащі, накинутому на плечі. Його карі, неприємні очі свердлили дірки у принцесі. Він підійшов ближче та почав обходити її навкруги, пильно роздивляючись уже зблизька.                                                                                                                                                                                                                                                            — А ти хто такий? І чому це твій ліс? — запитанням на запитання відповіла принцеса.                                                                                                                                                           — Ти поглянь, яка цяця! А ти не знаєш? Я владика Шен Цан. Я є головним монархом альянсу Жнеця. Гарно придивись. — пихато промовив владика.                                                                                                                                                                                         — Ха-ха! — дзвінко засміялась Ен Жі. — Ти Шен Цан? Та не обманюй. У Шен Цана повинно бути довге, болотяного кольору волосся, встелене гнилизною та з його рота стирчать довгі, жовті ікла. А ще на лобі в нього два великих рога і він, ще смердить падлом, бо не миється роками. А ти, доволі не поганий на вроду, та ще й добре пахнеш. — промовила принюхуючись своїм носиком Ен Жі, та закінчила словесний опис і ще дзвінкіше розсміялась.                                                                                                                                                                                                                         — Та ти? Та, як ти смієш? Ти бачу геть страху не знаєш? На коліна! — закричав владика.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   — Хто я? На коліна? Не до мене з такими наказами. Відвали! — відповіла принцеса.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 — Охорона! Охорона, взяти цю руду відьму! — кричав Шен і на його крики прибігли два стража.                                                                                                                                                                                                                                                                                             — А ну, хто посміє мене торкнутись? Тому, відсічу голову одним помахом! — і Ен Жі дістала зі спини свої мечі. — Я їх тільки сьогодні загострила. Боляче не буде. Обіцяю.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   — Владика! Та ну її! Вона якась божевільна! Прийдемо наступного разу та в більшою кількістю стражів. Вона від вас все одно не втече. — вмовляли стражі Шена.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            — А ти знаєш? Ти мені сподобалась. Таких красивих та наглих дівок у мене не було! Ти не хочеш прогулятись до мого палацу та можливо в майбутньому стати моєю королевою. В тебе буде все, що попросиш. Як на це дивишся? — вже пішов у наступ вмовляннями молодий владика.                                                                                                                                                                                                                                                         — Мені від тебе нічого не потрібно. Ні зараз, ні в майбутньому. Пошукай дурних дівчат в іншому місці. А мене залиш в спокої. — відповіла Ен Жі та закинула мечі в кобуру, розвернулась і почала йти геть.                                                                                                                                                                                                                            Шен Цан не здавався, наздогнав принцесу та зупинив перекривши собою дорогу.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             — Куди ти так поспішаєш? Ми з тобою квіточка так і не познайомились. Скажи своє ім’я. — уже доволі лагідним голосом попрохав владика.                                                                                                                                                                                                — Пропусти! Я сьогодні не в настрої знайомитись. — відповіла Ен Жі й намагалась пройти далі, але Шен не сходив зі стежки.                                                                                                                                                                                                                                — А коли будеш в настрої? — наполягав Шен. — І тебе така білосніжна шкіра, я не можу стриматись та не доторкнутись до неї. — хлопець провів вказівним пальцем по білій щічці принцеси та доторкнувся ним до пухких губ й затримався на них.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        — В тебе, цей палець мабуть лишній? — спитала Ен Жі і вкусила владику так, що аж захрустіла кістка.                                                                                                                                                                                                                                                                                     — Боляче! Відпусти! — кричав молодий хлопець та намагався вирвати палець із зубів принцеси.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          — Тьху, яка не смачна в тебе кров. — виплюнула палець прокушений до кістки з рота Ен Жі, та зіштовхнула владику зі стежини і спокійно попрямувала по своїм справам.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        Шен Цан стояв й тримався за палець з якого капала кров. До нього підбігли стражі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        — Володарю, одне ваше слово і ми її вб’ємо завтра. Наказуйте! — вклонилась охорона в очікуванні наказу.                                                                                                                                                                                                                                                                            — Ні, ні в якому разі не вбивати. Вона мені до вподоби. Я хочу на ній одружитись. Піймайте її живою та притягніть до мене в палац! А там я ближче з нею познайомлюсь. — вже забувши про біль з майже насолодою в своїх словах наказав Шен. — І ще, хто впіймає мені цю кралю й доставить перший, той отримали планету в нагороду.                                                                                                                                                                                                                                                                              Стражі переглянулись між собою і в їх очах пробіг вогник жадоби.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше