РОЗДІЛ 2. Небесні Пірати. Альянс Жнеця.

          Дейв трохи почав приходити до тями, але кисню катастрофічно не вистачало для правильної роботи мозку. Він перевернувся на живіт та почав намагатись підвестись й неочікувано отримав в шию розряд електричного струму. Розплескався на землі.                                                                                                                                                                                                                                                                                       — Доліталась пташечко! Здобич гарну піймали! Вчасно ми розставили пастку.— промовила та гигикнула постать в чорному одязі.                                                                                                                                                                                                                                    Над Дейвом нахились три чоловічі силуети в кисневих масках. Один з них протягнув руку до його меча й тільки доторкнувся, як його відкинуло хвилею на три метри в бік.                                                                                                                                                                                                                                                                                                           — Чого хапаєш дурень! Геть з глузду з’їхав! Хочеш вмерти! Цього меча не можливо забрати! Він господар по крові. — тикнув пальцем силует на Дейва. — Залиш зброю. Почув?                                                                                                                                                                                                                                                                                             — Та почув. Не подумав, вибач. — очухалась від удару друга постать. — Треба зняти з нього браслет-маяк. А то знайдуть нас.                                                                                                                                                                                                                                       — Ось, тримай код. Чудово, що є добрі люди та продали нам шифр до його браслету. Ніколи й ніхто тепер цього хлопця не знайде. Грошиків гарних заробимо. — радів перший силует.                                                                                                                                                                                                                                                                                       — Змотуйте вудки, придурки. Тягніть його на наш корабель! А то задихнеться й наші зусилля підуть коту під хвіст. — підійшла та наказала жіночим голосом четверта постать.                                                                                                                                                                                                                                                                                                    — Так, мамуля. Слухаємось. — відповіли, як один три чоловічих голоси й дружньо підхопили тіло Дейва та потягли в бік свого корабля.                                                                                                                                                                                                              Через годину Дейв прийшов до тями та відкрив очі. Його погляд побачив старий, іржавий відсік зорельота. Потім хлопець почав обдивлятись себе й виявив, що до половини роздягнений. На ньому залишились тільки штани та шкіряний пояс. А на шиї зостався амулет з червоним каменем, який дала, ще в дитинстві його мати. Руки були міцно зв’язані позаду спини.                                                                                                                                                                                                                 — Що пташечка, прокинулась. Мамо! Мамо йдіть сюди! Наш в’язень очухався. — позвав когось молодий хлопець у чорному одязі.                                                                                                                                                                                                                                         — Ти дивись, а я думала ти ще довго проваляєшся без тями. — до відсіку зайшла жіночка років сорока п’яти й теж в чорному одязі.                                                                                                                                                                                                                       — Ви хто? Небесні пірати? — намагався вгадати Дейв.                                                                                                                                                                                                                          — Не дурний. Відразу вгадав. А ти Дейв Сов, командир десятого загону мечників. — відповіла жіночка та показала Дейву жетон з його обладунків.                                                                                                                                                                                             — Що вам потрібно? Навіщо піймали та зв’язали? Відповідайте! — сердито задавав питання Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                                                            — А ти не зрозумів? Веземо тебе на ринок рабів. Там грошики не маленькі на тобі заробимо. Скільки мамо такий, як він буде коштувати? — промовив самий менший по віку з піратів.                                                                                                                                                                                                                                                                                    — Не знаю! Надіюсь тисяч три відхопимо за цього красунчика. — промовила жінка. — Відпочивай та набирайся сил. Вони тобі, ой як  пригодяться в наближчому майбутньому. — жіночка лукаво посміхнулась й вийшла з відсіку.                                                                                                                                                                             — Хочеш свою матусю ощасливити? — спитав Дейв у хлопчини, який залишився біля нього. — Підійди ближче до мене і я тобі скажу місце, де за мене дадуть п’ять тисяч, але це буде секрет.                                                                                                                                                                                                                                                                             Хлопчина радісно кивнув головою і його очі заблищали в передбаченні майбутньої прихильності своєї матері за гарну підказку від нього. Він підійшов та нахилився над в’язнем. Дейв в ту ж секунду різко підхопився і з усієї сили врізав своїм чолом хлопчині в перенісся. А сам почав бігти до відчинених дверей відсіка. Тільки переступив поріг то відразу отримав удар електричного струму в правий бік живота, його тіло здригнулось і він впав на підлогу.                                                                                                                                                                                                                                   — Ти ба, який хитрий! Куди зібрався втекти, голубчику? — над ним стояла та ж сама жіночка. — Хлопці, гей, йдіть сюди! — й на її поклик прибігли, ще двоє чоловіків.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 — Що, мамо сталось? — запитав самий старший із синів піратки.                                                                                                                                                                                                    — Та, ти бач, малому розгатив носа. Крім мене, лупцювати моїх синів ніхто не сміє. — і жіночка ногою наступила Дейву на спину. — Притисніть його міцно до підлоги! А ти малий не скигли, витри носа та принеси мені ручний лазер. Ваша матуся малювати буде. — уже з ненавистю поглянула жінка на лежачого Дейва.                                                                                                                                                                              Через хвилину у немолодої тіточки в руках була штука, яка на кінці світилась червоним світлом.                                                                                                                                                                                                                                                                                                   — Розверніть його до мене плечем, де не має татуювання. — і жіночка поглянула на передпліччя Дейва з татуювання у формі кола. — Його псувати я не буду, дуже гарне. А ось тут я випалю на передпліччі слово „РАБ.“ Попереджаю, буде дуже боляче! — жіночка нахилилась над в’язнем і зловісно підморгнула.                                                                                                                                                                                   Хлопця тримали двоє за плечі. А менший осідлав його ноги. Дейв пручався, намагаючись скинути з себе чоловіків, та стогнав від болю, який почав пронизувати його передпліччя майже до кістки. По відсіку запахло смаженим м’ясом, ніби хтось готував на пательні свіжину.                                                                                                                                                                                                                                           — А чому, це ти не кричиш? Що, не так боляче? Ну, тоді я поглибше занурю в тіло промінь, щоб шрам на віки з тобою залишився. — і жіночка встромила глибше в рану лазер й він зашкварчав випалюючи собі новий простір всередині тіла.                                                                                                                                                                                  — Як виберусь!! То я тебе на лахміття поріжу!!! Стара лярво!! Тебе, й твоїх гнилих синочків!! — кричав погрози Дейв корчачись від болю.                                                                                                                                                                                                                — Ти спочатку виберись, а потім і поговоримо! — нахилившись до вуха Дейва промовила жіночка та закінчила тортури. — Туди, куди ми тебе продамо, звідти є два виходи, або ти підкоряєшся, або ти помреш. Іншого вибору там не матимеш. — вона піднялась з підлоги складаючи в капшук лазер. — Пішли хлопці!                                                                                                                                                                                               Коли у відсіку замкнулись двері. Дейв підповз до залізної, холодної стіни та притулився спиною до неї. Передпліччя нестерпно боліло, пекло пекельним вогнем. Він задер голову, теж сперши її на стіну й замружив очі. Сидів та важко дихав. По його обличчю стікали краплини поту і його довгі пасма волосся поприлипали до вилиць та шиї. Тіло потрохи почало відходити від больового шоку, воно неконтрольовано тремтіло. Промайнуло пару годин. Біль трохи відступив і Дейв поринув у глибокий сон. У сні йому привидівся покійний батько. Він стояв на височині й промовляв.                                                                                                                                                                                                                                                                                          — Синку, не обери хибний шлях. Не збийся з дороги!                                                                                                                                                                                                                               — Батьку! Який шлях? Про, що річ? Скажи! — запитував Дейв.                                                                                                                                                                                                         — Не обери хибний шлях. Не збийся з дороги, яку тобі приготувала доля. — промовляв монотонно батько. — Ти той хто...                                                                                                                                                                                                                                              — Вставай! Вже повинен відіспатись! Прибуваємо через пів години на твою кінцеву зупинку. — промовляв старший із піратів та штурхав Дейва ногою в стегно. Та не дав додивитись сон й почути останні слова батька.                                                                                                                                                                                                          — Мамо! Мамо, його треба розчесати, бо товарний виду не має. Мало дадуть грошенят. — промовив наймолодший з піратів.                                                                                                                                                                                                                                            — Ах, ти ж мій розумник! Мамин помічник. — підійшла піратка та потріпала ніжно по волоссю меншого. — Принеси матусі гребінь. Що не зробиш заради грошей.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Малий метнувся й приніс швидко те що просила його мати. Жіночка стала на головою Дейва та зняла срібну пов’язку почала, розчісувати після вчорашніх подій заповстане волосся. Вона смикала та шкребла боляче по волоссю гребенем.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     — Ех, на жаль мені доля дочку не послала. Я б її розчісувала і вона була б схожа на мене. — чомусь жалілась Дейву піратка.                                                                                                                                                                                                                                          — За те доля вам послала трьох синів, дурників. Один тупіший іншого. Чому вам жалітись. Тай ще й немічних. Втрьох мене ледве вчора втримали. — ужалив словами Дейв.                                                                                                                                                                                                                                                                                                          — Ти подивись, який гострий на язик! Як би мені не потрібно було тебе продати, то я б тобі зараз фейс підправила. Користуєшся цим зараз? Так? — вона схопила Дейва за волосся й намотала його на руку, різко смикнула. — Ну нічого, там куди я тебе продам, твій язик бистро вкоротять. — пригрозила Дейву піратка й засміялась. — Дуже б хотілось на це подивитись. Все, готово! — до розчісувала хлопця та затягнула навколо голови стрічку жіночка.                                                                                                                                                                                                                                — Мамо, заходимо на посадку! — сповістив середній син піратки.                                                                                                                                                                                                  — Готуйте рабів до висадки. А цього, стукніть разочок струмом, щоб не пручався та швидко надіньте кайдани. — наказала піратка вказуючи на Дейва.                                                                                                                                                                                   Зореліт піратів почав заходити на посадковий майданчик. Його трясло, як старе, іржаве корито та колихало в різні боки. Корабель сів на посадкову смугу й на землю відкинули трап. Дейв почав виходити за друзями по не щастю. Їх було з десяток. Опинившись зовні, хлопцю різко вдарило яскраве світло в очі, та на мить засліпило. Тіло Дейва відчуло гарячий подих незнайомої планети.