Розділ 30. Тепло його рук

 На душі гидко навіть попри те, що я отримала все чого хотіла. Або майже все… Я вільна і попереду у мене нормальне життя. Та чомусь замість довгоочікуваної радості по щоках стікають гарячі сльози, а в грудях щемить й пече вогнем. Я загубилась у власних бажаннях, заплуталась у відчуттях, які важким тягарем тиснуть на моє серце.

 Тео підходить до мене й обіймає, бо знає, що для мене значив цей мотоцикл. Бачить сльози, які застигли у куточках моїх очей. Та йому не відомо про те, що встиг помітити Влас, про те в чому боюсь зізнатись сама собі.

– Не варто побиватись. – Заспокійливо погладжує мене по спині. – Мотоцикл – звичайна річ, яка нічого не варта на фоні людського життя. Головне, що тобі вдалось виплутатись із цього божевілля живою. Тепер все буде добре. Ти заслуговуєш на щастя. – Намагається мене втішити.

 А мені боляче не тільки від того, що в одну мить вщент вигоріла мрія всього мого життя, а й від образи на Ері, яка глибоко затаїлась у моєму серці. Після всього, що з нами сталось він просто пішов, не сказавши жодного слова на прощання. А вистачило б звичайного «Прощавай». Та з іншої сторони, десь на задвірках власної свідомості розумію, що якби залишився, я б могла накоїти дурниць про які потім би шкодувала.

 Влас, котрий стоїть осторонь знає, що причиною моїх сліз є не тільки втрата мотоцикла. Бачив, як шукала поглядом Ері серед натовпу, як змінилась в обличчі, коли усвідомила, що він пішов із мого життя раз і назавжди.

 На що я тільки сподівалась? Наївна дурепа! Про що думала? Тільки божевільна могла повірити, що такий, як Ері залишиться серед людей й стане однією із тих сутностей про яких розповідав із відразою. Все, що нас зв’язувало – його бажання звільнитись із пастки. Не більше! Якби це прикро не звучало. Він отримав те, що хотів й тепер наші шляхи розійшлись, залишаючи по собі порожнечу. З яким ентузіазмом ми б не намагались розірвати зв’язок – все залишилось у пам’яті, у спогадах, які досі нас пов’язують й змушують аналізувати власні дії, повертаючись думками у минуле.

 Через декілька днів, даючи мені трохи часу оговтатись й все залагодити, Тео забирає Дея й Маю від своєї матері й повертає мені. Як же я за ними сумувала. Серце щемить від того, що довелось їх так надовго залишити. Навіть уявити не могла наскільки затягнеться моя мандрівка. Благо, що знайшлось кому за ними наглянути. Не знаю, що б робила без Тео. Він мій особистий янгол охоронець.

 Повернення на роботу допомагає трохи відволіктись й викинути із голови хоч на короткий період часу події із нещодавнього минулого. Я часто думками повертаюсь туди, прокручує все знову й знову, намагаючись зрозуміти, що не дає мені жити далі, що змушує поводити себе, наче параноїк. І якщо раніше з жахом згадувала про свою вимушену подорож й знайомство з Ері, то зараз мені не вистачає тих шалених відчуттів. Я наче мазохіст, який отримує задоволення від того, що інших лякає. З голови досі не виходить поцілунок з Ері. Не той, який був побічним ефектом нашого зв’язку, а останній – справжній. Боюсь зізнатись сама собі, що він щось змінив. Змінив моє ставлення до самого Ері, та тепер це вже немає жодного значення. Щоб я не відчула, все потрібно залишити в минулому. Тільки б хтось підказав як саме.

 З Власом я більше не бачилась, та вирішила зустрітись з Асею, щоб розставити всі крапки над «і» й спробувати жити далі, залишивши все позаду. Мене досі не відпускає дивне відчуття, що від мене щось приховали, що умови укладеної між нею й Ері угоди мали таки підводні камені, які значною мірою вплинули на моє життя. Сподіваюсь, що це тільки погане передчуття – не більше. Влас не захотів нічого мені розповідати і я хочу знати причину його мовчання.

 З Асею домовились зустрітись на нейтральній території, в одному із місцевих кафе. Дивно, що вона взагалі погодилась, здогадуючись напевно про мету нашої зустрічі, та все ж відмовити не змогла.

 Одягнувшись й вийшовши на вулицю, помічаю, що гараж навстіж відчинений, хоч чітко пам’ятаю, як його зачиняла після прибирання й ліквідації наслідків пожежі. Повільно підходжу ближче й з острахом зазираю всередину. Важко повірити власним очам й вийти зі стану заціпеніння, який мене охоплює у лічені секунди. Посеред гаражу стоїть новенький мотоцикл із просто гігантським рожевим бантом. Я не знаю чим заслужила такий подарунок, але не важко здогадатись хто його тут залишив. На очі навертаються сльози. Ері у своєму репертуарі. Як тільки намагаєшся викинути його зі своєї голови, він шаленим вихором вривається у твоє життя. Ось і зараз, притаманним йому способом він все ж залишає про себе згадку, яку я ніколи не зможу викинути із власного життя. На обличчі з’являється зрадлива посмішка. Йому вкотре вдається мене здивувати.

 В цьому мотоциклі я помічаю всі приховані підтексти й слова, які не зміг, або не захотів сказати мені в обличчя. Ми провели аж надто багато часу удвох, щоб розуміти один одного без слів. Рожевим бантом він вирішив загнати мене у стан шоку, як робив це кожною своєю появою. Знав, що ненавиджу рожевий і вважаю його надто дівчачим. Не сумнівався, що не зможу стримати посмішки. А стосовно самого мотоцикла, то впадають в очі блакитні елементи, які надають йому особливого вигляду. Небесний чудово поєднується із чорним, розбавляє темряву, яка тепер мене зовсім не лякає, а навіть навпаки. Цим він, наче натякає, що цей мотоцикл допоможе не загрузнути в буденності й додасть яскравих фарб у моє життя.

 Ері хоче нагадати мені, що життя надто коротке, щоб нехтувати власними мріями. І він має рацію. Моє життя вже ніколи не буде колишнім. З його легкої руки навчилась сприймати все трохи по-іншому, жити цим днем, не чекаючи кращих часів й не відкладаючи життя на потім.