Розділ 27. Неочікуваний союз

 Після його слів відчуваю як земля тікає з-під моїх ніг й мені доводиться докласти максимум зусиль, щоб встояти й не виказати власного відчаю, який накриває руйнівною хвилею. Я вже зовсім не звертаю уваги на монстрів, які продовжують стояти по обидва боки від мене. Страх, який щойно не дозволяв мені навіть присісти від втоми, виявився нічим в порівнянні із шоком. Я могла припустити, що сьогодні вже не побачу Ері, та аж ніяк не думала, що він покине це чуже для мене місце так швидко.   

 Оговтуюсь тільки після того, як Кастер зачиняє за мною залізні ґрати клітки, в якій мене залишає на самоті в цілковитій темряві. Не вдається пригадати навіть дороги, якою мене сюди привели. До цього моменту все було, наче в тумані, на автопілоті. Мій мозок просто не бажає миритись із почутою інформацією й тим паче нормально її переварювати.

 В цьому місці мені не залишають жодного, навіть крихітного шансу на втечу. Та й куди тікати, коли в цій пітьмі власних рук не бачиш. Та й навіть якби була така можливість куди мені йти? Де шукати дорогу додому? Залишається смиренно очікувати власної розправи, яка, судячи з усього, не за горами.

 Рана ще болить, але цей біль можна хоча б терпіти в порівнянні з тим, який завдав своїм вчинком Ері. Та більшою мірою цей біль завдала собі я, коли повірила в нього. Якби це божевільно не звучало, та навіть після всього, що він зі мною зробив, клятий зв'язок дає про себе чути. Підсвідомо я продовжую шукати йому виправдання. Намагаюсь переконати себе, що в нього не було іншого виходу й він не міг піти проти волі батька. Здебільшого в цьому є своя логіка, тільки він навіть не спробував щось зробити. Саме це усвідомлення роз’їдає мене зсередини.

  Руками намагаюсь намацати ґрати й присідаю біля них, обпершись спиною. Не знаю скільки я так сиджу і як мені вдається задрімати, адже прокидаюсь від голосу Асі, який звучить у темряві. Або ж я починаю божеволіти і її голос звучить тільки у моїй голові.

 Боюсь навіть припускати, щоб вкотре не розчаровуватись, що таким способом вона намагається зі мною зв’язатись й допомогти. Влас запевняв, що періодично навідуватиметься до мене додому, на що я спочатку навіть злилась, та зараз я вже не така самовпевнена. Звідси мені самій не вибратись. Він міг зрозуміти, що я знову потрапила у халепу. Принаймні хочеться в це вірити.

– Елі, ти мене чуєш? Де ти? Відгукнися! – голос звучить все виразніше й виразніше.

Я тут – озиваюсь в надії, що вона мене почує. Та потім усвідомлюю, що «я тут» ніяк не допоможе їй в моїх пошуках. Намагаюсь пригадати як це місце називав Кастер. – Асю, я в Девелорті – в рідному світі Пека й Ері – доповнюю свою відповідь конкретним місцем мого перебування.

 Не знаю чи чує вона мене, адже її голос в темряві починає перериватись, поки не стихає повністю. Я ще певний час намагаюсь докричатись до неї, та жодних результатів це не дає. Все наскільки несподівано припиняється, як і почалось. Я навіть не впевнена чи було це насправді. Нема жодних гарантій того, що це не звичайний сон. Можливо саме таким способом мій мозок намагається боротись зі стресом.

 Не встигаю оговтатись від цього, як чую чиїсь кроки й помічаю у темряві три пари очей, які, наче ліхтарики світяться у темряві. Не важко здогадатись кому вони належать. До мене навідався Пек власною персоною в супроводі своїх псів.

– Привів тобі компанію! – його насмішкуватий тон тільки підтверджує мої здогадки.

– Щось ти швидко! Думала, що такі, як ти здатні на більше! – спеціально його дратую. Провокую своєю вдаваною зухвалістю, натякаючи на інтрижку з Еліною. Саме вдаваною зухвалістю, адже всередині все тремтить від страху. Вже як помирати, то з високо піднятою головою. Хоча зараз я трохи лукавлю. Знаю, що тримає мене для особливого моменту й не стане вбивати прямо тут.

 Щоправда, бажаного ефекту мої насмішки не викликають. Він знає чого я домагаюсь й мабуть, не гірше за Ері відчуває мій страх.

–  Можеш похизуватись своєю зухвалістю перед Монстром й Тінню. Вони таке просто обожнюють.

– Цілковитої темряви й замку на клітці для тебе виявилось замало, тому ти вирішив залишити своїх песиків? Думаєш, що спробую втекти? Знаєш, важко це зробити, коли власних рук не бачиш. – прекрасно розумію для чого насправді привів своїх монстрів.

– Вони тут зовсім не для цього. Їхнє завдання охороняти вхід від непроханих гостей.

 Я навіть задумуюсь над тим, чи не дізнався він про те, що Ася намагалась зі мною зв’язатись. Та по розмові розумію, що натякає на Ері.

– Можеш не хвилюватись з цього приводу. Твій брат не повернеться.

– Я знаю Демаліона краще, ніж хотілось би. Як-не-як, виросли разом. Він не здається так просто. З твоєю допомогою я можу від нього позбутись і йому про це добре відомо. Він щось задумав.

 Хотілось би, щоб його слова виявились пророчими, та в це важко повірити. Навіть якщо він повернеться, що мало ймовірно, з Пеком йому не впоратись. Та й довелось би проігнорувати власного батька, що робить його повернення взагалі неможливим. Залишається тільки один варіант з усіх можливих, який може зашкодити планам цього чудовиська у людській подобі – моя смерть у цьому світі. Якщо я помру тут, це ніяк не відіб’ється на Ері й план його брата з тріском провалиться. Можливо саме через це, Пек приставив до мене своїх монстрів.

 Зрештою він йде й залишає мене наодинці із ними, а я радію, що зараз нас розділяють ґрати клітки. Зараз я можу не хвилюватись, що спровокую їх на агресію одним своїм рухом. І це трохи заспокоює.   Страх повертається, коли я відчуваю як Монстр й Тінь різко випростовуються на рівні ноги й спрямовують свої червоні очі на вхід. Їх утробне гарчання тільки посилюється й змушує усвідомити, що ми тут не одні.