Розділ 25. Дорога в невідомість

 Спостерігаючи за ними, усвідомлюю, що швидше за все повернення додому відкладається на невизначений період. І це в кращому з усіх можливих варіантів. Зараз я мрію, щоб Ері повернувся на мотоцикл й ми якомога швидше покинули цю неприємну компанію. Та моя мрія розбивається об величезний кулак Кастера, який не очікувано летить в обличчя Ері після ще декількох кинутих ним фраз. Я навіть зіщулююсь й заплющую очі, наче цей удар призначається саме мені. Та на щастя, йому вдається ухилитись і завдати удару у відповідь.

 Важко не зауважити, що попри зовнішню перевагу Кастера, силою Ері йому зовсім не поступається. Кожен його рух чіткий і впевнений, а удар швидкий й точний. Надіялась, що до цього дійде, та Ері не з тих, хто буде грати під чужу дудку. І ця риса у його характері мені подобається найбільше.

 Інші, як і я, мовчки за цим спостерігають зі сторони, не втручаючись у цей двобій. І це не може не тішити. З трьома було б впоратись значно важче, а я йому нічим не можу допомогти. Була думка протаранити їх мотоциклом, та боюсь, що вони зупинять мене швидше, ніж я встигну поворухнутись, адже продовжують пильно стежити й за мною, контролюючи кожен мій рух.

– Кастере, ти ж розумієш, що це може продовжуватись вічність. Розім’ялись й досить! – Шипить Ері, ухиляючись від ударів.

– Ти маєш рацію! – погоджується інший і я навіть зорієнтуватись не встигаю, як велетень одним різким й до біса швидким рухом жбурляє в мене якоюсь штукою. І коли вона зупиняється за декілька сантиметрів від моєї шиї, мені відкривається ексклюзивна можливість роздивитись її до найдрібніших деталей. Нею виявляється невеличкий кинджал, на лезі якого вигравіювані якісь моторошні символи. Я ціпенію й боюсь навіть видихнути, щоб гостре лезо не проткнуло мою шкіру.

– Якщо не хочеш залишитись вдівцем, ви підете з нами! – твердим тоном говорить Кастер, не залишаючи йому вибору. – Ти знаєш, що я можу це зробити й мене ніхто не осудить.

 Я дивлюсь на Ері й боюсь того, що можу почути у відповідь. Знаю, що йому легше від мене позбутись, тим більше чужими руками. Так він фактично не порушить дану мені обіцянку й уникне зайвих проблем, які постійно виникають у моїй компанії.

– Не гарячкуй! Прибери свою іграшку. Ми підемо з тобою. – Гарчить Ері, якому явно не до вподоби перспектива повернення додому.

– Такий Демаліон мені подобається значно більше. В мене до кожного індивідуальний підхід – вишкірюється цей переросток й одним тільки помахом руки в повітрі, повертає свій кинджал.

 І тільки тепер я можу нормально дихати. Я сподівалась, що Ері погодиться, але досі не можу знайти логіки у його вчинках. Він, наче скриня повна таємниць, які так кортить розгадати. Та чи судилося мені це зробити? Час покаже.

– Елі, ми підемо з ними, а нашу поїздку доведеться відкласти. – Звертається тепер вже до мене.

– Я вже здогадалась! – бурчу собі під ніс й злажу із байка, який змушені залишити посеред вулички.

 Він бере мене за руку й ми прямуємо за Кастером і його головорізами. Відчуваю їх важкі погляди на собі. І від цього підкошуються ноги в колінах. Намагаюсь йти якомога ближче до Ері, адже саме з ним відчуваю себе зараз найбільш захищеною. Тільки з його допомогою в мене залишається шанс вижити у цьому місці.

– Ти пам’ятаєш про що я тобі говорив, коли ми тільки сюди збирались? – спрямовує свій погляд на мене й намагається говорити якомога тихіше. – Елі, це дуже важливо!

– Я пам’ятаю, але ти не попереджував, що мені доведеться знайомитись із твоїми батьками.

– Сподіваємось, що до цього не дійде.

 Ми виходимо за межі міста й на мій превеликий подив, опиняємось не на пустирі, який його оточує, а у місці, яке бачу вперше. Не знаю як так вийшло, адже дорогою сюди ніяких магічних переходів не помітила. Страшно навіть подумати куди мене занесло цього разу. Була впевнена, що вже встигла побувати в гостях в Ері, та на ділі виявилось, що те місце тільки заміняє йому справжню домівку. Принаймні зі слів Кастера можна зробити такі висновки. Що ще він від мене приховує?

 Вид, який відкривається перед моїми очима неможливо навіть порівняти із тим, що мені доводилось бачити раніше. Це все важко описати звичайними словами. Навіть стоячи тут, доволі складно повірити власним очам. Це місце – геть інше. Не скажу, що воно жахливе, адже тоді б довелось збрехати, але й прекрасним його назвати язик не повертається. Воно просто інше, чуже й незвичне. Я, наче потрапила на іншу планету.

 Найперше, що впадає в очі – небо, яке майорить багатством відтінків багряного й помаранчевого. Здалеку воно схоже на захід або схід сонця, яке мені досі не вдається відшукати на небосхилі. І саме ця маленька деталь додає цій красі моторошності. Ми завжди боїмось того, що не можемо зрозуміти.

 По обидва боки від нас – скали, гострі шпилі яких впираються в небо, а вдалині видніється висока будівля із того ж антрацитового каменю із дзеркальною поверхнею. Він у цьому світі доволі популярний. Ідеально гладка поверхня чудово відзеркалює це неймовірне небо. Сама будівля схожа на хмарочос у мегаполісі. Тільки є одна «крихітна» відмінність – вона тут єдина. Більше жодних споруд у цьому місці немає. І виглядає це, м'яко кажучи,  дивно.

  Я за щораз кидаю швидкоплинні погляди на Ері з надією, що промовить хоч слово, та він надто замислений, щоб їх помітити.

– Що це за місце? – своїми розпитуваннями намагаюсь повернути його до реальності й мені це вдається. Він переводить свій погляд на мене.