Розділ 24. Коли все йде не за планом

  Від сорому й розгубленості охоплюю обличчя руками.

– Що за чортівня зі мною відбувається?! – намагаюсь якомога швидше покинути його кімнату, усвідомлюючи всю безглуздість ситуації.

– Елі, зачекай! – різко зупиняє мене й вказує присісти. – Це все твій поцілунок. – Знаходить пояснення моїй дивній поведінці. Мабуть, помітив як це мене мучить.

– І що тепер робити? Як цьому протистояти? – навіть в очі йому боюсь дивитись.

– Негайно все виправляти, поки не стало надто пізно. – Спокійно відповідає і його спокій мене тільки дратує, адже мені він може хіба що снитись.

– Що станеться, якщо ми…Ну ти зрозумів. – відчуваю як моє дихання збивається від хвилювання.

– Ми станемо повноправним подружжям і я вже не зможу тебе відпустити. – Тільки тепер дозволяю собі подивитись йому в очі.

– Кепські наші справи! Як я можу бути впевненою, що подібне не повториться, коли навіть не пам’ятаю як потрапила до твоєї кімнати й опинилась з тобою в одному ліжку. – На останньому слові мене обдає жаром. Я, наче палаю зсередини.

– Чому ти так боїшся того, що може статись? Може тобі сподобається ділити зі мною ліжко. – Повільно підходить ближче, не зводячи свого погляду. Складається враження, що він робить це спеціально. Знущається з мене.

– Я не готова приміряти на себе роль твоєї хвойди! Я бачила як це принизливо на прикладі Еліни. Навіть подумати гидко, щоб ти таке дозволяв собі у відношенні до мене.

– А ти хоч припускала, що, можливо, таке ставлення до неї – саме її заслуга. – Нависає прямісінько наді мною. Я відчуваю його дихання на своєму обличчі.

– Тільки не кажи, що передумав обривати наш зв’язок! – з острахом дивлюсь на нього в очікуванні його відповіді.

– Була така думка, повернувшись додому. – Здається, що він насолоджується моєю розгубленістю. Навіть дихати важко, коли він наскільки близько.

– Ні! Будь ласка! Я хочу додому! Ти ж обіцяв!

– Тому й виконаю дану тобі обіцянку. Такий вже я принциповий! – хитро посміхається, окидаючи своїм чорним поглядом мої оголені ноги. Клята сорочка ледь сягає стегон. І від цього усвідомлення паморочиться в голові.

 Я навіть не відразу розумію, що знову тягнусь до нього за поцілунком і мене вже не спинити. Міцно обводжу своїми руками його шию, від дотику до якої геть втрачаю голову. Його очі, наче спалахують полум’ям й він підхоплює мене за стегна, якими я обводжу його торс і пристрасно відповідає на поцілунок. В голові з шаленою швидкістю проноситься розуміння, що я роблю величезну помилку, та зупинитись стає нестерпно важко. Його дотики неочікувано стають найбажанішими за будь-що у цьому чи будь-якому іншому світі. Я пропаща людина! Як же солодко він мене цілує. Ері справжній спокусник і від цього я з ще більшою швидкістю кочусь в глиб прірви, з якої вже не зможу вибратись. Що я роблю?! Так не можна! Вороття вже не буде – волає моя совість.

– Ері, зупинись! – змушую себе отямитись, та він мене не чує, або мої слова звучать не надто впевнено. Скинувши із себе халат, намагається звільнити мене від сорочки. – Стій! – починаю відпиратись руками, та він не відступає. А я боюсь, що в наступну секунду капітулюю й не стану його зупиняти. Мене роздирає від внутрішніх розбіжностей. – Ері, це величезна помилка, ми не готові до цього! – мій голос тремтить і не тільки від страху.

 Зрештою мені вдається протверезити його свідомість й він відскакує від мене, вказуючи на двері.

– Зникни! Негайно, поки я не передумав! – йому виявляється значно важче пересилити бажання, яке спровокувала саме я. Його важке дихання відчутне навіть на відстані.

 Вилітаю із його кімнати, наче ошпарена. І тільки тепер ця дивна мана спадає й допомагає усвідомити, що ледь не сталось. Дурепа! Чим я тільки думала?! В мене складається враження, що якась моя частина намагається намацати межі його терплячості.

 Через декілька хвилин він виходить зі своєї кімнати вже переодягненим. Почуваю себе ніяково і він це помічає.

– Не парся! Нічого ж не сталося.

– Але могло. І в цьому б була тільки моя вина.

– На тобі зв'язок відбивається сильніше, бо ти людина, тому важче впоратись із тягою. Ти й так ще добре тримаєшся.

– Дякую, мені стало значно легше – не можу втриматись від іронії.

– А в поєднанні із моєю харизмою – ще та задача – тепер вже він не може змовчати, насолоджуючись красномовним виразом мого обличчя.

– Від скромності ти не помреш!

– Як і ти. – Натякає на мої розпусні поцілунки. – Можливо ми й не такі різні, як може здатись, на перший погляд.

– Ага! І це нічого, що я людина, а ти Бог знає хто.

– Чому ж Бог знає хто? Ти ж здогадуєшся, просто боїшся вимовити це в голос. Тобі відомо, що до світлих я не належу. Залишається тільки… – він робить паузу, даючи мені можливість самій закінчити його фразу.

– Годі! Припини! Я не хочу на цьому зациклюватися! Ким би ти не був, наші дороги розійдуться як тільки ми все виправимо.

Звісно я вже майже впевнена в тому, ким він являється насправді, та від цього тільки важче.

– До речі, не хочеш сьогодні трохи покататись? – різко змінює тему й захоплює в солодкий полон моїх мрій.