Розділ 22. Величезна помилка

 Він підходить до мене й допомагає піднятись із землі. І тільки, коли я напружуюсь, щоб підвестись – скрикую від болю, який миттєво позбавляє мою голову від зайвих думок.

– Навіщо ти сказала їй, що моя наречена?

– Гидко було витримувати її зверхній погляд. Поводила себе, наче королева. Я нікому не дозволю дивитись на мене зі зневагою й розмовляти у такій манері!

– Вона могла тебе вбити. – Вказує на очевидне.

– А разом зі мною й тебе.

– Ти ще не зрозуміла, що на моїй території все по-іншому. Тут мені нічого не загрожує, а от на тебе небезпека чатує на кожному кроці.

– Ні! Ти брешеш! – заперечно мотаю головою, бо прекрасно розумію, що це все докорінно міняє і йому легше залишити мене у своєму світі, ніж шукати способів виправити наслідки зв’язку. – Це ж не означає, що ти заманив мене сюди, щоб навіки тут ув’язнити? – з надією дивлюсь йому в очі, наче очікую кінцевого вердикту.

– Присядь! – вказує на подобу дивану. А після хоче відгорнути закривавлений клаптик моєї футболки, ігноруючи моє запитання. Невже маю рацію і мені вже не повернутись додому? Невже й справді вирішив зробити мене рабинею, зачинивши у своєму домі, щоб не плуталась під ногами?

 Я зупиняю його, не дозволяючи до мене доторкнутись.

– Зараз не найкращий час пручатись й демонструвати свій норов! Ти можеш стекти кров’ю. У її кігтях отрута, яка не дозволить рані затягнутись, якщо її не обробити належним чином. Прибери руки! – радше наказує, ніж ввічливо просить.

Я відводжу скривавлені тремтячі долоні від рани, уявляючи задоволене обличчя його дівиці перед моїм бездиханним тілом.

– Потрібно промити й зашити. Рана доволі глибока. Добряче вона тобі засадила. Цілилась прямісінько у серце.

 З жахом дивлюсь, як Ері прямує до столу й повертається, ставлячи переді мною щось на подобі лікарських інструментів, від одного тільки погляду на які, хочеться втекти якомога далі.

– У нас немає лікарів, тому змушені обходитись без них. Не хвилюйся, для мене це не вперше. – І я йому вірю, але це не допомагає впоратись зі страхом.

– Дякую, але не потрібно, рана не така вже й глибока. Впевнена, що не варто хвилюватись.

 Ері нахиляється до мене з легкою посмішкою.

– Невже Елі боїться крихітної голочки?

 Коли ця сама голка опиняється у його руках – стає важко дихати. Відчуваю, що на моєму обличчі відбивається увесь мій жах. Я, мабуть, бліда, наче полотно.

– Годі тобі! Що ти, як мала дитина? Просто дихай! – намагається заспокоїти, та це не допомагає.

Здається, що от-от я знепритомнію від страху. Він із голкою в руках нагадує персонажа із фільму жахів, який зібрався катувати свою жертву.

– Елі, поглянь на мене! Все буде добре, ти навіть нічого не відчуєш.

– Як нічого не відчую? Ти зараз зашиватимеш мою рану без анестезії.

– Буде тобі анестезія. – Він проводить своєю долонею по моєму обличчі і я просто засинаю, а прокинувшись, помічаю, що рана вже перебинтована, а я лежу без своїх джинсів у чорній чоловічій сорочці по оголеному тілі.

 Обличчя починає палати від сорому, усвідомлюючи кому спало на думку мене переодягти й чий зараз на мені одяг. Внаслідок того, що різко підводжусь із ліжка, забуваючи про поранення, рана починає рясно кровоточити й забруднює свіжі бинти. Ері кудись зник. Стає трохи моторошно, що залишив мене тут одну. Минулого разу подібна затія ледь не коштувала мені життя.

 Піднявшись із дивану, вирішую перевірити інші кімнати в домі. З однієї із них до мене доносяться чиїсь голоси, які важко розібрати, бо у вухах досі гуде. Прямую на звук і перед моїми очима відкривається просто огидна картина: тварюка, яка мене покалічила, звивається навколо Ері, треться об нього й у цей момент важко сказати, що йому це не подобається. Тепер він зовсім не проти її компанії. На душі стає паршиво, та я не подаю й звуку своєї присутності. Не знаю, що я сподівалась тут побачити, та це перевершило будь-які мої очікування. Не було б так образливо, якби він покликав іншу дівчину, та йому байдуже на мої почуття. Чому він повинен ними перейматись? Зараз він думає зовсім не головою і це пробуджує в мені лють.

 Хочеться якомога швидше покинути це місце розпусти й просто зникнути, розчинитись в натовпі тих моторошних істот, які так мене лякали. На очі навертаються сльози. Я вибігаю із його дому, забуваючи про біль й розумію, що в такому вигляді привертатиму надто багато зайвої уваги. Пригадую, що він щось казав про свою колекцію мотоциклів й не вагаючись ні секунди, прямую на їх пошуки. Якщо він їх колекціонує, значить повинен був подбати про місце для їх зберігання. І я таки знаходжу подобу гаража на території його будинку.

 У нього й справді значна колекція найбільш потужних й нових моделей, від яких запирає дух. Та я прийшла сюди не на екскурсію. Весь захват від споглядання перекриває лють й образа. Мені потрібно якомога швидше добратись до переходу, поки він не помітив мого зникнення. Все-таки схиляюсь до думки, що двері, які відчинила перед нами віла повинні залишатись на тому ж місці, просто приховані від зайвих очей. І навіть думати не хочу, що можу помилятись. Я більше не залишусь тут ані секунди більше.