Розділ 20. Дім, рідний дім

 Якби мені довелось якомога красномовніше описати це місце, я б не підібрала потрібних слів. Перше враження від побаченого залишає гіркий осад і кудись проганяє мою впевненість у тому, що все роблю правильно. Не можу сказати, що все довкола настільки погане, та воно зовсім не схоже на те, до чого звикли звичайні люди, до чого звикла я. Ідеально рівна поверхня під ногами окутана легким серпанком, а над головою депресивне сіре небо, затягнуте темними хмарами. І скільки б я в нього не вдивлялась, та так і не змогла відшукати сонце. І це дивно, зважаючи на те, що за його відсутності тут панувала б непроглядна пітьма.

 Та найбільше вражає те, що замість сонця, яке я все ще надіюсь побачити на горизонті, помічаю щось, що лякає мене значно більше. Я зупиняюсь, намагаючись розгледіти те, що привертає всю мою увагу, та холодна долоня Ері на моєму зап’ясті змушує відволіктись, а коли я знову дивлюсь у небо – об’єкт мого спостереження просто зникає.

– Що це було, Ері? – намагаюсь зрозуміти, що, або кого щойно бачила над собою.

– Ти впевнена, що тобі потрібно це знати? Тут тобі доведеться зіткнутись з невідомим раніше і його буде чимало. Не слід зациклюватись на цьому. Чим швидше покінчимо з усім – тим швидше зможеш повернутись, якщо звісно не на плужиш!

– Які наслідки перебування у цьому місці для мене?

– Ти не вважаєш, що про це потрібно було запитувати в раніше?

– І все ж…

– Якщо не брати до уваги, що твоя психіка може не впоратись з усім, що доведеться побачити й тебе не зжере один із тутешніх монстрів, то все буде норм.

– Вмієш ти заспокоювати. Міг і не відповідати.

– І відмовитись від задоволення спостерігати за твоїм нажаханим обличчям?

– Скільки часу знадобиться, щоб все владнати? – під словом час, я маю на увазі кількість хвилин, або годин, які доведеться провести тут.

– Два дні. – Ошелешує своєю неочікуваною відповіддю.

– Сподіваюсь, ти зараз жартуєш. – З надією дивлюсь у його чорні очі, намагаючись там відшукати іронію, та її там немає. Він говорить цілком серйозно.

– А я схожий на жартівника?

– Ері, я хочу повернутись. Це місце мене лякає.

– Поки робиш те, що я тобі кажу – тобі нічого не загрожує. Ходімо! Не варто тут надто довго затримуватись. Чим ближче до межі, тим більша ймовірність зустрітись із тими, з ким ти не готова зустрітись. Завдяки покровительстві віли, ти деякий час залишатимешся непримітною для інших.

– Що буде, коли цей час мине?!

– А що буває з кроликом, який потрапляє до хижаків – відповідає зустрічним запитанням.

– Ти щойно порівняв мене з кроликом?

– Як ти здогадалась?

– Може годі з мене насміхатись! – обурююсь, та все ж намагаюсь триматись поряд. Не хочеться стати чиїмось обідом.

 Звуки, які лунають довкола лякають мене не менше за саму місцевість. Їх важко до чогось прирівняти, адже нічого подібного я ніколи не чула. Здалеку це нагадує моторошне виття, яке чергується з криками, від яких я за щораз вскакую на місці.

– Це алінги – єдина подоба птаха, яка може вижити у цьому місці. – Помічаючи мій страх, розповідає Ері. Та від цього легше не стає.

 Сіре небо від якого я не можу відвести свого погляду, наче очікуючи небезпеки саме звідти, нагадує мені стіни його в’язниці. Тут нема ані дерев, ані кущів, ані будь-якої іншої зелені. Його світ схожий на згарище, де немає місця нічому живому. Навіть повітря тут якесь важке. З першого погляду складається враження, що тут сталася жахлива пожежа, яка випалила всю цю землю до тла, знищуючи все живе на своєму шляху. Моторошно навіть припустити що могло тут трапитись.

– Мій світ не увесь такий, яким ти бачиш його зараз. Це тільки вхід – межа, яка розділяє наші світи. Її неодноразово піддавали найрізноманітнішим випробуванням, щоб пробити собі вхід до світу людей.

– Але ж ти можеш спокійно її перетинати коли заманеться – мої слова звучать швидше як твердження, ніж запитання.

– Можу. Моя сім’я стоїть на найвищій сходинці ієрархії.

– Але ж Пек також з твоєї сім’ї, але йому, як я встигла зрозуміти, не так легко переступати цю межу. Він приклав чималих зусиль, щоб пробратись у світ людей, а зараз безуспішно намагається відшукати дорогу додому.

 Ері замислився і не став мені нічого відповідати. Не знаю чи зачепили його мої слова, чи він просто не вважає за потрібне щось мені пояснювати. Я продовжую крок за кроком ступати за ним, поки дивне відчуття не змушує мене зупинитись. Мене, наче затягує під землю. Не одразу розумію, що відбувається, поки не провалююсь по пояс. Мій крик змушує Ері обернутись й за лічені секунди він опиняється поряд, встигаючи упіймати мене за руку.

– Не відпускай мене! Будь ласка! – мій крик зривається й переходить на шепіт.

– Я тебе тримаю! Припини боротись й просто розслаб тіло! Інакше я не зможу тебе витягнути!

– Розслабити?!!! Ері, мене щось тягне під землю! – волаю, наче божевільна.

– Дивись мені у вічі, Елі! Подивись на мене! – Він починає кричати на мене, коли мені не вдається сконцентруватись на його обличчі. Я досі дивлюсь, як моє тіло по шию загрузло в землі.