Розділ 17. Моторошна пропозиція

– Що все це означає? – мені зовсім не подобається цей хитрий вираз його обличчя. Якщо він так на мене дивиться, значить справи мої кепські.

– А те, люба, що саме тобі доведеться цим зайнятись. Ти поговориш з батьком й спробуєш його переконати, інакше ти ніколи не зможеш одружитись чи завести сім’ю. Як тобі такі перспективи?

– А що змінить твоє звільнення? Ти ж сам кажеш, що нічого не можеш зробити?

– Але знаю, хто зможе. – Неабияк інтригує своєю відповіддю. Ще б пак, хто б відмовився від можливості припинити все це божевілля.

– Ну, так скажи мені і я сама спробую з ним зустрітись і все виправити. Ти ж також не в захваті від перспективи бути залежним від людини.

– Для цього потрібно потрапити до мого світу. І як ти це зробиш? Сподіваєшся на допомогу своєї покровительки?

– Тобі й про вілу відомо?

– А ти думала, я не бачив того феєричного шоу, яке вона влаштувала Пеку?

– Значить ти добре чув його звернення до тебе. Що він мав на увазі під фразою «брудна кров»?

– Це не твоя справа! Не пхай свого носа туди, куди не слід! – моє запитання виводить його із рівноваги. Він запевняв, що не керується емоціями, та вираз його обличчя говорить про інше. Складається таке враження, що одним своїм поглядом він хоче розібрати мене на атоми.

– Чому ж туди куди не слід? Повинна ж я більше дізнатись про того, з ким заручена. – Провокую ще більше, бо знаю, що нічого мені не зробить, принаймні поки що. Не виказую свого страху, намагаюсь триматись гідно, озброївшись його ж методами.

– Та з такою поведінкою ти й до першої шлюбної ночі не доживеш! – фиркає у відповідь

 На цій прекрасній ноті я вирішую припинити випробовувати власну долю й дійти до якогось певного консенсусу у нашій палкій суперечці. Адже увесь наш діалог починає нагадувати сварливе подружжя, яке живе пліч-о-пліч не один рік.

– Ері, ти ж знаєш, що мій батько нізащо не погодиться на твої умови.

– Він просто не знає головного. Тепер справа навіть не у зв’язку, а в тому, що приховують в собі його наслідки для тебе. – Багатообіцяюче дивиться на мене. – Якщо не вжити певних заходів, ми не просто помремо в один день, для тебе буде все куди страшніше за смерть. Коли мене не буде поряд, ти повільно божеволітимеш.

– Ти себе переоцінюєш! – випалюю, вкотре не дозволивши йому договорити.

– Чому ж ти так хотіла зі мною зустрітись? Чому, Елі? – млосно шепоче мені на вухо. – Зізнайся собі, що тепер ти, наче наркоманка. Залежна від моєї присутності, від мого голосу. Для тебе це все стало життєвою необхідністю. Тебе тягне до мене, наче магнітом і ти не можеш нічого вдіяти. Ти безсила проти порожнечі, яку приносить моя відсутність і від цього у тебе починає їхати дах. Спробуй мені заперечити. Ну ж бо!

 Він має рацію! Кожне його слово підтверджує мої побоювання. Тільки до цієї розмови я вважала, що з часом все мине само собою і я зможу викинути його зі своєї голови, та його фантомний голос досі продовжує там звучати, викликаючи бурю незрозумілих почуттів. Для того, щоб поговорити із ним і почути його голос знову, я навіть поцупила книгу Асі й пішла проти волі батька, котрий не дозволив забрати мені мотоцикл. Невже все це правда?

  Ері мовчки спостерігає за мною, дає мені час усвідомити, що говорить правду. А я розумію, що чудом вибравшись з однієї пастки, потрапила у ще більшу. Бути божевільною й залежною від когось лякає куди більше смерті. Я знесилено опускаюсь на ліжко й прикриваю обличчя руками. Не хочеться показувати перед ним свої сльози, та я не в змозі їх спинити. Так чи інакше я залишилась його маріонеткою, його тінню. У мене не залишилось нічого свого.

– Я можу все виправити, але для цього мені потрібно повернутись додому.

– Повинен бути інший спосіб, щоб витягнути тебе з цього мотоцикла.

– Він є. – Ошелешує несподіваною відповіддю.

– Розповідай! – здається я навіть припиняю дихати, щоб не упустити жодної важливої деталі.

– Ти повинна добровільно віддати мені свою душу, як ціну за бажання, яке можна використати для зняття прокляття з мотоцикла.

– Піду збирати речі. Батько, мабуть, вже скучив за мною. – Тепер перший варіант мені не здається наскільки неможливим. Віддавати свою душу невідомо кому – не найкраща перспектива. Хто зна, що збреде у його голову далі.

– Боїшся, що не захочу її повертати? – наче зчитує мої думки.

– Від тебе можна очікувати чого завгодно.

– А ти добре подумай! Чим швидше я знайду спосіб все виправити, тим ближчою стане твоя свобода.

– Я не настільки добре тебе знаю, щоб довіряти тобі єдину цінність, якою володію.

– Роби як знаєш! Та май на увазі, що коли тато вирішить відібрати у тебе мотоцикл, я вже нічим допомогти не зможу.

– Ти ж не для мене стараєшся! У всьому ти бачиш власну вигоду!

– Тому й попереджаю, бо не хочеться просидіти у мотоциклі ще невідомо скільки.

– Що буде з тобою, якщо я збожеволію?

– Тобі цікаво чи не поїде мій дах разом із твоїм? Можеш марно не надіятись. Я ж казав, що тільки люди керуються емоціями.