Розділ 10. Неочікувана зустріч

 Залишаючись на самоті, всі мої переживання кудись вивітрюються і я не відриваючи свого погляду, наче під гіпнозом, дивлюсь на свій мотоцикл. Він кличе мене, вабить до себе. Я не чую голосу Ері у своїй голові, та здається, що тепер він звучить навколо мене й байка. Навіть не помічаю як підводжусь із землі й прямую до нього, прямую до мрії всього свого життя, та до тями приводить бар’єр, на який натикаюсь попереду. І це неабияк лякає. Я намагаюсь позбутись задушливої грудки в горлі й впоратись із панікою, яка накриває миттєво. Навіть не чуючи його голосу, я залишаюсь у його полоні, залишаюсь його іграшкою, маріонеткою у його руках. Тремтіння стає неконтрольованим. В частку секунди я відчуваю такий холод, що хочеться закутатись у ковдру й ніколи з неї не вилазити. Серце тепер калатає, наче наведене, тіло вкривається холодним потом, а липкий страх пробирається крізь одяг.

 І вкотре я не помічаю як до мене підкрадаються зі спини. На щастя це Тео, котрий накидає на мої тремтячі плечі теплий плед.

– Ходімо всередину. Не варто залишатись на одинці.

 Повернувшись до будинку мені пропонують зайняти одну із кімнат, щоб трішки відпочити і я навіть не сперечаюсь, бо розумію, що мені й справді знадобляться сили, які може подарувати здоровий сон. Десь на задвірках власної свідомості я розумію й те, що так їм легше буде за мною стежити. Так би мовити, я буду у них на очах. Та на фоні нервового потрясіння й виснаження я намагаюсь не акцентувати на цьому увагу й вирубуюсь у лічені хвилини.

 Різко прокидаюсь від несамовитих криків. Це крик Ері. Цей голос важко переплутати з будь-яким іншим. Серце завмирає й боляче стискається. Я знаю, що він страждає. Я це відчуваю кожною клітинкою  свого тіла. Знаю, що не повинна його жаліти, та мені чомусь боляче не менше. Відчуваю як кров перетворюється у розпечену лаву й шалено несеться венами. Хочеться погасити цю пожежу всередині, та нічого не виходить. Відчуття тільки посилюються. Я навіть не можу зрозуміти де знаходжусь. Все перекриває біль. А потім я бачу його… Це просто жахливо… Вогонь… Він поглинає його тіло, язики полум’я пробираються крізь шкіру. Ері, наче палає без упину. Горить живцем! Я починаю кричати, сльози заливають моє обличчя. Так не можна! Якщо він відчуває біль, значить він повинен відчувати ще щось! Ким би він не був, це не дає права так з ним поводитись. Хіба це не робить із нас монстрів?! Хіба ми можемо після цього називати себе людьми! Чим ми тоді кращі за нього? Закляття Асі змушує його проходити всі кола пекла ще раз і ще раз. Я заплющую очі й чую його повний болю голос, який чергується з криками:

– Ну як тобі? Подобається вистава?!

– Ні! Будь ласка, я не хочу цього бачити. Це неправильно!

– Так доведи це! Доведи, що мої страждання не приносять тобі задоволення. Торкнись до мене! Цей вогонь мучить мене, та для тебе він безпечний. Твій дотик змусить його згаснути.

–  Мені не можна до тебе торкатись. – Мій голос тремтить й зривається. Знаю, що не повинна, та я хочу йому допомогти.

– Тобі не можна торкатись до байка, а не до моєї оболонки! Чи не так?! – Кожне слово дається йому все важче і важче, та він намагається не виказувати своєї слабкості. Навіть огорнутий полум’ям, тримається на висоті, чого не скажеш про мене.

 І я не замислюючись тягну свою руку до нього у палаючий вир. Тільки, щоб це все жахіття якомога швидше припинилось. Він не збрехав. Болю я не відчуваю, вогонь мене не обпікає. Мій дотик і справді гасить пекельне полум’я, звільняючи його від страждань. Його оголене тіло все ще димить, а місцями обвуглена шкіра регенерує і рани затягуються прямо на очах. Він повільно підіймає свою опущену голову.

– Ну привіт! Сумувала без мене? – сарказму йому не позичати.

– Міг би й подякувати!

– За що? Як тільки ти прокинешся – страждання повернуться. Та це ніщо в порівнянні з тим, що я зроблю з тобою, якщо ти не доведеш справу до кінця. Коли мою шкіру пропалює вогонь, я думаю про тебе. Думаю, як буду розважатись із твоїм тільцем, коли ми удвох потрапимо до пекла.

– Де гарантії, що ти мене просто відпустиш, якщо я виконаю обіцяне? В тому, чи іншому випадку у мене одна дорога. То чому хоча б не спробувати поборотись за власне життя?

– Мого слова тобі замало? – він знаходиться настільки близько, що я бачу як пульсує жилка на його шиї. – Я тобі хоч раз збрехав? Ми завжди говоримо тільки правду. Якщо не віриш мені, запитай у своєї нової подруги. Впевнений, що в кожному сказаному Пеком слові не було ані краплі брехні.

– Від неї я чула зовсім інше!

– Ми можемо недоговорювати, викривляти бажання, та тільки не брехати. А от твої друзі були не надто чесними з тобою.

– Що ти маєш на увазі? – дивлюсь прямісінько у його чорні очі й до нестями боюсь опустити свій погляд, щоб не дивитись на його наготу.

– Пам’ятаєш ніч переслідування? Коли ти ховалась й озері від справжнісінького, із плоті й крові монстра?

– На жаль, таке не забувається.

– Це було твоє перше знайомство із любим Власом. Він намагався тебе зжерти. А потім якогось біса передумав і вирішив нагодувати. – На його обличчі з’являється подоба якоїсь тріумфальної посмішки. Він насолоджується кожною емоцією на моєму обличчі.

 І тут я усвідомлюю, що у його словах є логіка. Це й справді міг бути Влас у своїй природній іпостасі. Його хижа знаходиться відносно неподалік від озера в якому я переховувалась.