Розділ 9. Несподівана підмога

 Доводиться змиритись й чекати. Можливо, вдасться домовитись, або просто сподіватись, що Ері знайде інший спосіб зі мною зв’язатись й допоможе звідси вибратись. Сльози мимоволі котяться по моєму нажаханому обличчі. Не встигаю отямитись від шоку з Власом, як на мене, вже очікує наступний неприємний сюрприз у вигляді чергового ув’язнення й загрози передчасної смерті.

 Я знову й знову намагаюсь когось покликати, та це не дає жодних результатів. Фантазія вимальовує моторошні перспективи моєї смерті у цьому затхлому місці. Я не знаю скільки часу вже провела тут, та свічка невпинно догорає, сповіщаючи про те, що за лічені хвилини я залишусь на самоті у повній темряві.

 Коли до моїх вух доноситься звук кроків за дверима – серце починає калатати, наче наведений годинник. Я не впевнена чи радіти мені, чи прощатись із життям. В моєму випадку можливі тільки два варіанти розвитку подій: або мене випустять звідси, що мало ймовірно, або вб’ють й ніхто ніколи мене не знайде. Я ж нікому не говорила куди насправді вирушила. Тео впевнений, що я поїхала провідати батьків. Від гіркого усвідомлення важко навіть дихати. Кепські мої справи.

 Коли двері зі скрипом відчиняються й підвал освічується яскравим струменем світла ліхтарика, я заплющую очі від неприємних відчуттів. Розплющивши їх вдруге, помічаю силует чоловіка, який хапає мене за руку й тягне за собою.

– Що вам від мене потрібно?! Я ні в чому не винна! Ви мене з кимось сплутали! – тараторю, наче божевільна.

– Заспокойся! Це я! – звучить добре знайомий мені голос.

– Тео?!!! Як ти сюди потрапив?! – нічого не можу зрозуміти, та радість від неочікуваної зустрічі бере гору і я ховаюся у його обіймах, залишаючи всі запитання на потім.

– Я обов’язково тобі все поясню, тільки не тут. Це не краще місце для дружньої бесіди.

 Піднявшись сходинками вгору й вийшовши на світло, я помічаю, що була зачиненою у погребі старенької хати. Разом із цим встигла зауважити, що досі знаходжусь у тому ж селі. І на додаток, неподалік красується мій викрадений мотоцикл. Але якщо він знаходиться так близько, то чому я досі не чую голос Ері? Невже він пішов? Йому вдалось звільнитись без моєї допомоги? Чи може це означати, що разом із ним звільнилась і я? Але ж чому я повною мірою не відчуваю свого щастя? Замість очікуваного полегшення й радості – спустошення й порожнеча.

 Копирсаючись у власній голові, навіть забуваю, що поряд Тео. І його поява у цьому місці не менш неочікувана, ніж втрата зв’язку з Ері.

 Трохи повагавшись, беру чіткий курс до свого мотоцикла, та несподівано Тео ловить мене за руку й не дозволяє втілити задумане в життя.

– Не підходь до нього! Він все ще небезпечний!

– Тео, це мій мотоцикл. Я за нього виклала чималеньку суму. Його в мене викрали і я маю повне право повернути втрачене.

– Ти знаєш, що я маю на увазі! Те, що ти не чуєш його, не означає, що він безслідно зник. Твій поневолювач досі там.

– Що?! Але звідки ти все це знаєш? – тепер запитань стає ще більше. Я вже зовсім нічого не розумію.

– Зайдемо краще до будинку і я тобі все поясню. Обіцяю. – Ставить свою теплу долоню на мою напружену спину й ледь відчутним поштовхом спрямовує до будинку.

 Увійшовши всередину, я ціпенію у дверному проході. Виявляється, на мене тут вже очікують і зовсім не ті, кого б я хотіла зараз бачити. Влас не зводить з мене своїх янтарних очей. Поряд з ним стоїть незнайомка і ще один чоловік. І чомусь внутрішнє чуття підказує, що із цим чоловіком ми вже зустрічались раніше. Щоправда, в іншій іпостасі. Він, як дві краплі води схожий із Власом. Єдина суттєва відмінність між ними – колір очей. В нього вони кольору криги. Дівчина приблизно мого ж віку.

 І перше запитання на яке хочеться отримати відповідь негайно: Що тут в біса коїться?

 Влас повільно підходить, та я шарахаюсь від нього, наче чорт ладану. Спогади ще надто свіжі, щоб забути те, що нещодавно бачила на власні очі. Кров досі холоне в жилах.

– Що вам від мене потрібно? І яким чином у всьому цьому замішаний ти? – спрямовую свій войовничо налаштований погляд на пригніченого Тео поряд. – Хто вирубав мене й зачинив у погребі?! Це ваших рук справа?! – переводжу свій погляд з одного на іншого й розумію, що винуватець моєї екскурсії темним підвалом знаходиться серед них. – До речі, мені досі боляче! – атмосфера у будинку, м'яко кажучи, напружена до межі.

– Привіт Елі! Мене звуть Ася. З Власом ти вже знайома, а це Есташ – його рідний брат. – Першою наважується заговорити незнайомка. Намагається при цьому виглядати якомога привітною й трохи розрядити атмосферу.

– Ваші імена мені ні про що не говорять! Хто ви такі? – невідривно дивлюсь на дівчину.

– Ми прийшли, щоб допомогти. Про це нас попросив твій друг. – Відповідає Ася, вказуючи на Тео.

– Тео?! – Все стає ще більш заплутаним. Вкотре спрямовую свій погляд на хлопця й одним тільки виглядом вимагаю негайно все пояснити.

– Елі, як тільки ти приїхала на цьому мотоциклі на роботу, я відчув, що в ньому зло, яке несе тільки смерть. Спочатку я думав, що просто накручую себе, адже до нестями хвилююсь за тебе, та на жаль я не помилявся. І все куди серйозніше, ніж я думав.

– Як це розуміти «відчув»? Ти що бісів екстрасенс?! Шаман?! – його відповідь трохи обурює, адже звучить як повна нісенітниця, та з іншого боку – все те, з чим мені довелось зіткнутись за останні дні, повинно було трохи збавити мій скептицизм. Та я знаю Тео не один рік і нічого такого не помічала. Зараз би надокучливий голос Ері з нотками сарказму кинув уїдливий коментар. Щось типу: «Та що ти кажеш?», та натомість після кілька секундного мовчання Тео все ж відповідає: