Розділ 8. Коли здається, що гірше вже бути не може

– Що сталось? Чому ти плачеш? Знову болить голова? – дивиться прямо у вічі, а я намагаюсь швиденько витерти сльози. Стає навіть трохи соромно через власну хвилинну слабкість.

– Пробач, просто пригадала дещо. Інколи дівчата бувають надто емоційними, та й додому вже хочеться. – Говорю те, що першим спадає на думку.

– Якщо тебе щось бентежить, я готовий вислухати. – Не припиняє дивувати своєю проникливістю.

– Тільки спробуй! – загрозливо шипить Ері. А я ледь стримуюсь, щоб не послати його під три чорти. Зрештою, хто б мені повірив?

– Все добре. Просто я вся на емоціях від пережитого. – Намагаюсь тримати себе в руках й відвернути увагу чоловіка, а за одно впоратись із власними емоціями. Все ж зараз не час опускати руки, якщо я хочу хоча б спробувати вберегти власне життя. Доводиться вкотре змиритись із обставинами й втихомирити власну лють й відчуття несправедливості. Навіть, якщо б надумала комусь розповісти про власні пригоди – мені б нічим не змогли допомогти.

– Нам залишається спуститись схилом донизу й ми вийдемо прямісінько у село. Там припарковане моє авто. Я зможу підкинути тебе до міста. Звідти прямим рейсом можна буде повернутись додому.

 Звісно, якби я й справді просто заблукала у горах – його допомога виявилась би просто неоціненною, проте зараз я повинна була придумати як від нього позбутись, щоб вирушити на пошуки мотоцикла, який за словами Ері повинен знаходитись неподалік.

– Я не хочу здатись невихованою, адже й справді щиро вдячна тобі за допомогу, та далі ми впораємось самі.

– Ми? І часто ти про себе говориш у множині? – вкотре сканує мене із неприхованою цікавістю.

– Дурна звичка ще з дитинства, коли у мене був уявний друг – доводиться виходити із незручного становища, виставляючи себе у безглуздому світлі. Й несподівано навіть для себе самої цими словами викликаю бурхливу реакцію мого поневолювача. Його по-дитячому щирий сміх дзвінко лунає у моїй голові.

– Що ти верзеш?! Уявний друг? Справді??? Чи ти зараз на мене натякаєш?!

– А що я повинна була йому відповісти? Що мої нерви здають через нав’язливий голос у моїй голові? – Подумки бурчу і намагаюсь не проговорити це в голос.

– Не розумно в твоєму становищі відмовлятись від допомоги. Самостійно вибратись із цієї глуші тобі не вдасться, адже ні грошей, ні транспорту, як я зрозумів, у тебе нема. – І вкотре його аргументи спрацьовують не на мою користь.

– Я спробую відшукати своїх друзів. Вони б без мене не поїхали. Думаю, що знайду їх у цьому селі. Ми домовлялись на екстрений випадок зустрічатись у найближчому поселенні.

– Сумніваюсь, що тобі вдасться відшукати їх тут. Це село покинуте. А навіть якщо й так, вам все одно  потрібно буде якось повернутись. Я піду з тобою і ми разом пошукаємо їх, а потім я усіх вас підкину до міста.

 Єдине, на що мені вистачає терпіння – просто кивнути й сподіватись, що Ері щось вигадає і нам вдасться продовжити свій шлях. Та натомість, я чую відбірну лайку у власній голові. Мій компаньйон не тямився від люті. Моя відповідь йому явно не до душі. Хоча, чесно зізнатись, я розраховувала на таку реакцію і вона приносить мені справжнє задоволення. Звісно, зловтішатись негарно, та все ж як приємно! Тепер він не керує ситуацією. Змушений плисти за течією як і я. За дивним збігом обставин, ми опинились в рівних умовах.

– Я б на твоєму місці не був таким щасливим! Якщо ми його не спекаємось, тобі може відкритись його маленька, смертельна таємниця.

– Що означає смертельна?! Чому ти так говориш?! Що тобі відомо?!– наче справжнісінький телепат знову намагаюсь знайти відповіді, не відкриваючи власного рота.

 Та цей нахаба мовчить. Тепер вже він ігнорує кожне моє запитання і насолоджується розгубленістю, яка накриває мене після його слів. Мені навіть повірити важко, що Влас може становити для мене якусь загрозу, адже якби хотів нашкодити – зробив би це ще у хижі. Та у Ері на мої запевнення інша думка:

 – Посеред лісу легше тіло сховати.

 Його іронія й недоречні жарти вже діють мені на нерви. Зціпивши зуби, пропускаю їх крізь вуха й роблю вигляд, що мені байдуже. Хоча він й так знає, що я відчуваю й про що думаю і це дратує ще дужче.

  Вийшовши на галявину, помічаю перші хати й видихаю із полегшенням. Але чітко усвідомлюю, що з цього місця мої пригоди не закінчуються. Вони набувають непередбачуваного характеру. Я не знаю як мені позбутись від Власа й відшукати власний мотоцикл. Та й навіть, якщо знайду його, що робитиму далі? Як протистоятиму тим, хто кинув мене у колодязі й забрав усі мої речі? Остання надія на винуватця моїх поневірянь. Сподіваюсь, він знає що робить.

 Невідомість лякає, як і ймовірність втратити власне життя у чужому протистоянні. Зрештою не я ув’язнила Ері у мотоциклі. Так чому ж повинна розгрібати його проблеми? І як вже здогадалась, ув’язнювати, мабуть, було за що. До цього моменту я не замислювалась чому з ним так вчинили. І краще б й надалі цього не робила. Тепер не зможу позбутись докорів сумління. Боюсь, що допоможу звільнитись справжньому злу. Тим паче, він сам сказав, що погубив безліч нещасних. Тільки що може приховуватись під словом «погубив»? Це ж не означає, що він відібрав у них життя? Навіть припустити таке страшно! Проте відповідь напрошується сама собою. Все веде до того, що йому не місце серед людей. Та вибір у мене невеликий, адже прощатись із власним життям я також не маю жодних намірів.