Розділ 7. Влас

– Що ти робиш у моїй хижі? – насуплює брови незнайомець. На вигляд йому близько двадцяти п’яти. У руках він тримає мокрий одяг.

 Я довго не думаючи кидаюсь до дверей з надією вислизнути повз нього, поки він не оговтався від несподіванки, та його міцні руки підхоплюють мене наче пір’їнку.

– Ти кудись поспішаєш? – зухвало продовжує утримувати мене на небезпечно близькій відстані.

Ері, що мені робити?! – подумки благаю про допомогу, а потім наважуюсь якомога правдоподібніше пояснити своє нахабне вторгнення у володіння незнайомця:

– Пробач, що увірвалась до твоєї домівки. Я заблукала у горах й шукала їжу. А коли я голодна – від мене можна очікувати чого завгодно – починаю верзти якісь дурниці, викликаючи на його серйозному обличчі якусь подобу посмішки.

– Гаразд, повертайся до будинку і я знайду чим тебе пригостити, а опісля виведу до найближчого поселення – чемно пропонує чоловік.

– Дякую за пропозицію, та мені вже час – намагаюсь якомога швидше спекатись неочікуваної компанії.

– І куди ж ти підеш? Сама кажеш, що заблукала – повторює мої слова і я усвідомлюю, що загнала себе у глухий кут.

 Нічого не залишається як погодитись на його пропозицію. Ері мовчить, та я відчуваю, що він не в захваті від нового знайомого й не бажає марно гаяти жодної секунди. Для нас зараз час – на вагу золота. Та я розумію, що так просто незнайомець мене не відпустить і Ері нічим не може допомогти, тому погоджуюсь з надією, що він виконає обіцяне.

– Гаразд – не надто впевнено звучить мій голос.

– Я Влас – відрекомендовується чоловік і випускає мене зі своїх обіймів, простягаючи руку для привітання.

– Елі – трохи ніяковію від зайвої уваги до своєї скромної персони. Я не відчуваю небезпеки, та все одно тримаюсь осторонь, даючи собі можливість вчасно зреагувати, якщо він надумає нашкодити. Мою увагу привертає його доволі рідкісне ім’я, яке зустрічається мені вперше за життя.

– Як ти заблукала так далеко від цивілізації? – вкотре окидає своїм чіпким поглядом мій зовнішній вигляд.

– Пішла у похід разом із друзями й відбилась від групи – брешу з надією, що він не стане розпитувати деталі. Хоча є в моїй відповіді частка правди. Я справді вирушила у своєрідний похід, тільки замість друзів був Ері й наш мотоцикл.

Та Влас на цьому не зупиняється:

– Яким маршрутом ви йшли? – ставить наступне запитання. – Не хвилюйся, я просто хочу допомогти тобі знайти друзів – додає, помітивши як я розхвилювалась, обдумуючи що повинна відповісти.

– Може краще нагодуєш мене – пробую перевести розмову, доповнюючи свої слова благальним поглядом і янгольським виразом обличчя.

 Він ще деякий час не зводить з мене своїх янтарних очей, та потім все ж прямує до східців на горище під якими, як виявляється, розташовується погріб. Спускається туди й повертається із м’ясною консервою й крупою. Як же я не помітила цього сховку провіанту?! Поганий з мене нишпорка. Поклавши все на стіл, бере відро з водою й підіймається на горище. Через декілька хвилин повертається й дістає для мене зі старенької шафи чистий і головне сухий одяг. Ним виявляється чоловіча футболка і джинси.

– На горищі я залишив тобі таз з чистою водою, щоб ти могла помитись.

– Величезне тобі спасибі – намагаюсь видавити із себе посмішку.

  Коли повертаюсь вже чистою й переодягненою, Влас встигає все приготувати й насипає їжу у тарілки. Хижу огортає просто неймовірний аромат. Помітивши мене, судячи з усього у своїй футболці та джинсах, йому не вдається приховати посмішки:

– Розмір трохи не твій, та надворі тепло і твої речі миттю висохнуть – запевняє чоловік, жестом вказуючи на місце за столом. Сам бере у мене мокрий одяг і виносить на вулицю.

 Або я дико голодна, або він просто неймовірно готує. Їжа з моєї тарілки зникає майже миттєво.

 Влас помітивши з яким апетитом я все змела, без жодних запитань підкидає добавки.

– Може годі напихатись! – всю цю ідилію порушує уїдливий баритон мого компаньйона – Нехай вже допоможе вибратись звідси!

  Стає нестерпно важко змовчати, щоб не огризнутись в голос. Потрібно пам’ятати, що поряд людина котрій невідомо про мою маленьку особливість. Новий знайомий може неправильно мене зрозуміти. Тому я ігнорю засранця. Знаю, що потім пошкодую, та все одно вперто вдаю, що його не існує. З кожним новим днем це мені вдавалось все краще й краще. Я, наче натреновую свою витримку, яка в мене до зустрічі з Ері прирівнювалась нулю. Та тренуючи свої якості, я повільно витягую з нього частинки його самовладання. Складається враження, що він вже замислюється над тим, що довічне ув’язнення у мотоциклі – краще за мою компанію. Поки Ері повільно закипає, я все ж наважуюсь поцікавитись у Власа коли він проведе мене до ближчого села, майстерно приховуючи справжню причину спішки під бажанням негайно повернутись додому, щоб нагодувати своїх улюбленців, які за прикрим збігом обставин, залишаються голодними й зачиненими в будинку.

– Це потрібно зробити до темряви, адже з настанням сутінок ліс стає небезпечним – запевняє Влас.

  Я не можу з ним не погодитись, адже мала можливість переконатись в цьому на власній шкірі минулої ночі. Та сказати про це в голос не наважуюсь, тому що знаю, що посиплються незручні запитання, на які я не зможу дати відповідь й викличу тільки ще більше підозр.