Розділ 5. Ная

 Розплющивши очі, намагаюсь покликати його, щоб зрозуміти що відбувається і де знаходжусь, та нічого не виходить. Він вперто мовчить. А прокидаюсь я на сирій, вогкій землі, притрушеній сухим листям і дрібними гілочками, які тепер намагаюсь розплутати зі свого волосся. Навкруги темно і тільки вгорі, високо наді мною видніється кругла світла пляма. Я наче на дні якогось висушеного колодязя. Страх охоплює миттєво. Хочеться закричати, та натомість я не можу вимовити жодного звуку. Навіть поява Ері мене так не лякала як самотність у цьому моторошному місці. На очі навертаються сльози. Усвідомлюю, що самостійно мені звідси не вибратись. Але як я сюди потрапила? І що зробив зі мною той незнайомець? Невже це його рук справа? Навіщо кинув мене тут? Куди подівся Ері, коли дійсно так потрібен?

 Я притуляюсь спиною до холодної мурованої стіни й сповзаю на землю. Відчуваю як паніка охоплює мою свідомість, а разом з тим гостра нестача повітря змушує хапати його ротом, наче риба, яку викинули на берег. До такого повороту я була неготовою. На що ти мене підписав, Ері? Я не хочу так рано помирати. У мене ще ціле життя попереду.

 Не знаю скільки часу я так сиджу, та пляма наді мною поступово темніє. І з цього я роблю висновок, що наближається вечір. Нестерпно хочеться пити. Здається що язик присох до піднебіння. Яка іронія: я помру у колодязі від спраги.

 Несподіваний шурхіт неподалік, змушує мене різко підхопитись на рівні ноги, намагаючись роздивитись що, або хто є його причиною. Серце калатає з шаленою швидкістю, наче я бігла марафон. Важко дихаючи, наважуюсь підійти ближче до місця, звідки доноситься звук. Відчуваю себе героїнею фільмів жаху і в голові вимальовуються моторошні образи, які зараз схоплять мене і потягнуть у підземелля. Відчуваю як тремтить моє тіло. Фантазія завжди працювала у мене на відмінно.

 Та яким стає моє здивування, коли я помічаю білосніжного птаха, схожого на лебедя. Та дивина не тільки у його появі, а й у тому, що мені вдається його розгледіти у темряві. Всього лише хвилину назад я навіть власних пальців перед очима не бачила, а зараз змогла побачити колючий дріт, яким обмотані його крила й лапи. А ще крихітні очі – маленькі чорні намистинки в яких ледь жевріє життя. Птах з надією дивиться на мене, а я від несподіванки стою, наче вкопана і не можу повірити у те, що бачу. Я повільно підходжу ближче, щоб не надто злякати нещасного і намагаюсь обережно звільнити спочатку крила, а потім лапки. Дріт боляче впивається у шкіру, та це мене не зупиняє, я не можу кинути його тут помирати. Помітно, що птах знесилений. Невідомо скільки часу вже тут і хто так познущався з пернатого.

 Тільки-но я звільняю його від дроту, як він прямісінько на моїх очах набуває людських рис. Надзвичайно вродлива світловолоса дівчина з тими ж білосніжними крилами за спиною. Від подиву я відчуваю як втрачаю здатність дихати, серце продовжує намагатись вистрибнути із грудей. Шок затьмарює все довкола.

 Я не можу повірити у те, що бачу. Це ж як потрібно було вдаритись головою, щоб таке примарилось. Чітко усвідомлюю, що цьому повинно бути логічне пояснення, та його не має. Та й появу Ері важко пояснити. Здається, що усе моє життя летить шкереберть. Все у що я вірила раніше лопається, наче мильна бульбашка. А може я померла? – Напрошується ще одна версія мого марення. В такому випадку легше пояснити появу справжнісінького янгола.

 – Хто ти? – два слова на які вистачає моєї сміливості.

– Не бійся, я не заподію тобі шкоди. Ти допомогла мені, тепер я допоможу тобі – мелодійним голосом відповідає незнайомка. – Я Ная.

– Елі – намагаюсь подарувати їй привітну посмішку, та боюсь, що, зважаючи на обставини, в мене погано виходить. Я досі стовбичу і не зводжу з неї свого погляду. – Ти янгол? – ставлю питання руба, щоб знати напевно.

– Ні! Люди називають таких як я вілами – берегинями води, які дарують життя усьому живому. Раніше це місце було моїм домом, де я разом із сестрами охороняла перехід між світом живих і потойбіччям.

– Хіба існують інші світи? – ставлю запитання, на яке нестерпно лячно почути відповідь.

– Надто самовпевнено думати, що у такому безмежному просторі ви одні. Ми завжди поруч, приховані від людського ока. Ви часто бачите нас на озерах і ріках у вигляді білосніжних лебедів, та у людській подобі ми відкриваємося тільки за крайньої потреби.

– Що сталось із цим місцем? Колодязь повністю висох.

– Не без сторонньої допомоги – впевнено констатує Ная.

– Хто це зробив з тобою? – вказую на колючий дріт біля її босих ніг.

– Чоловік, який прагнув зробити мене своєю покровителькою, та ми ніколи нічого не робимо проти волі. Ми самі обираємо кому допомагати. Це його помста. Він з допомогою своїх вмінь запечатав колодязь, зачинив перехід, поневолюючи мене на цій стороні. Якби ти не допомогла, я б не змогла звільнитись, адже дріт заговорений, щоб не дозволити мені використати власні сили.

– Як же все складно! Здається я збожеволіла – роблю висновок з усього почутого. З кожною новою хвилиною перебування у цьому місці відкриваються нові деталі, які лякають мене ще дужче. Я вже не впевнена чи реально все це. Легше думати, що це мені сниться і коли я прокинусь, все стане на свої місця.

– Ходімо! Я виведу нас звідси – додає Ная, беручи мене за руку і веде за собою стежкою, яку я раніше не помічала. Що за чортівня? Я більш ніж впевнена, що її тут не було. Та мовчки продовжую ступати за новою знайомою. Голова досі йде обертом. Намагаюсь знову покликати Ері, та він не відповідає.