Розділ 4. Все серйозніше, ніж здавалось на перший погляд

 Дивно це чути, та я насолоджуюсь цією подорожжю. Завжди мріяла купити байк і вирушити ним країною, відвідуючи красиві місця. Моя мрія майже втілилась в реальність, якщо не зважати, що їду я не з власної волі, а за покликом у моїй голові.

 Дерева на узбіччі миготять перед очима, синє небо всіяне пухкими білосніжними хмарами, які нагадують цукрову вату. Сонячне проміння проривається крізь хмари й прогріває ранкове повітря. За горизонтом видніються гострі шпилі гір. Це все підігріває почуття і хочеться додати газу, щоб якомога швидше опинитись поряд. Як би це дивно не звучало, та я жодного разу не була в горах, хоч і живу поблизу. Близько сотні кілометрів відділяє мене від ще однієї мрії дитинства.

– Не розумію я вас, людей, скільки можливостей втрачається на фоні уїдливої сірості вашого життя, в яку ви самі себе заганяєте. Навіщо всі ці рамки? – підключається до моїх роздумів голос Ері.

– Може годі нишпорити у моїй голові? Ти колись чув про особистий простір? – шиплю на його уїдливі коментарі.

– Я чую те, що ти хочеш, щоб я почув.

– Дуже у цьому сумніваюсь – важко видихаю. – Якщо ти не людина, то хто тоді? – намагаюсь знову розговорити мого не надто дружнього співрозмовника. Просто не виходить не зауважити це. Адже потрібно знати з ким маєш справу і кому довірила власне життя.

І знову мовчання. Він ігнорує усі мої запитання, наче я – нав’язлива комаха.

– Ері, мені потрібно перепочити. Ми вже кілька годин в дорозі. Я не залізна й у мене є природні потреби! – не дочекавшись відповіді я сповільнююсь і гальмую на узбіччі.

– Хіба я дозволяв тобі зупинятись?! – грізно дзвенить його голос.

– Йди до біса, я хочу в кущики – гарчу, роздратована його зухвалістю. Міг би подякувати за те, що взагалі погодилась.

– Ти сама обрала цей варіант, я міг позбавити тебе своєї компанії ще біля того дерева – злісно шипить у відповідь.

 З нас вийшов просто неймовірний дует. Один без зупину керує життям іншої, а та інша не може втримати язика за зубами, щоб зайвий раз його не спровокувати. У нашого дуету перспективне майбутнє – бурчу собі під ніс.

 – Тепер облиш мою голову і дозволь хоч на хвилину усамітнитись під кущем. Сумніваюсь, що тобі буде цікаво знати чим я там займатимусь. Моя хитрість спрацьовує і я більше не чую його набридливого голосу. Мимоволі виникає бажання спробувати втекти якомога далі, та усвідомлюю, що він мене знайде і помститься, та й на мотоцикл я витратила усі свої заощадження. Гріх залишати його на узбіччі.

 Повернувшись, не одразу сідаю за кермо, а вмощуюсь у тіні розлогого дерева, ховаючись від неймовірної спеки.

– Ти що задумала? Негайно повертайся на байк! – знову волає у мене в голові.

– А то що?! – вкотре провокую, та спека і втома беруть своє. І тут до мене доходить. А чим він може мені нашкодити, коли я знаходжусь не за кермом? Звісно, я бавлюсь із вогнем, але повинна оцінити всі сильні й слабкі сторони свого вимушеного компаньйона. І я не помиляюсь у своїх здогадках. Він може надокучати мені своїм мерзенним голосом, та не більше. Я починаю сміятись.

– Тепер ти справді поводишся, наче божевільна – вже більш поблажливим тоном говорить Ері.

– Ось для чого тобі знадобилась я. Твоя сила зосереджена у цьому байку. За його межами ти звичайна набридлива муха.

 І після цих слів я починаю жалкувати, що наважилась кепкувати з нього. Адже в голові чітко чую установку, якій не можу опиратись. Він наказує вискочити на дорогу перед автомобілем, який наближається з шаленою швидкістю і я виконую його бажання. Повільно підіймаюсь зі свого затишного місця, яке приховувало мене від спеки й ступаю на дорогу. Крок за кроком і я вже посеред траси. Автомобіль навіть не думає гальмувати, він мчить на всіх парах. Водій, наче й не помічає мене. І я усвідомлюю, якої величезної помилки припустилась. З Ері не можна грати, адже у його іграх ти ніколи не вийдеш переможцем. Я, наче робот, за наказом роблю крок назад і авто пролітає за декілька сантиметрів від мене. Порив вітру здіймає пасма мого русявого волосся і кидає в обличчя.

– Ти навіть не усвідомлюєш наскільки міцний наш зв’язок – виводить мене зі ступору його голос.

По щоках котяться сльози. Серце пече, тіло тремтить, наче у конвульсіях. Відчуття смерті досі міцно тримає за плечі.

– Хто ти в біса такий?! – кричу, «знімаючи рожеві окуляри». Відчуваю, що боюсь відповіді й він мовчить, наче відчуває, що насправді я не готова це почути. Що за зв'язок? Що він віщує для мене? – вкотре не можу скерувати безперервний потік запитань. Вони проти волі руйнівною хвилею накривають з головою. Він зникає з моєї підсвідомості, даючи можливість прийти в себе.

 Я знову повертаюсь до дерева, яке кидає свої тіні мені на обличчя і сідаю на траву, обійнявши коліна руками. Це вже не жарти. Досі, я, наче не усвідомлювала що відбувається і сприймала все як захопливу пригоду про яку буду згадувати з усмішкою, та насправді все значно серйозніше і чи дозволить повернутись до нормального життя тепер невідомо. Можливо він позбудеться від мене коли досягне бажаного.

– Я ніколи не порушую свого слова. Якщо я сказав, що відпущу, значить виконаю обіцяне. Тільки люди даючи обіцянку можуть знехтувати нею, для нас це не просто слова. – Тон Ері твердий і незворушний. – Потрібно знайти місце де ти зможеш переночувати. Тут неподалік є мотель.