Глава 7. І знову ти???

Четвер накрив Праве узбережжя Запоріжжя таким туманом, що навіть верхівки недобудованих мостів зникли в сірій каламуті. Сирена вила без упину з самого ранку, але Дніпровський район жив своїм звичним прифронтовим темпом — кава на генераторах, сухі звіти в телефонах і залізне правило не планувати нічого довше, ніж на дві години наперед.

Тетяна зателефонувала Лілі, коли та якраз перевіряла замки на робочому кейсі. Тетяна Марківна була жіночкою-кременем, яка тримала найбільше модельне агентство міста ще з дев'яностих. Вона пережила рекетирів, три кризи, а тепер примудрялася возити дівчат на покази по всій країні прямо під час обстрілів, прориваючись через нескінченні залізничні пересадки. Її поважали за те, що вона ніколи не плакала, платила виключно чітко й могла одним поглядом змусити будь-якого підрядника працювати без вихідних.

— Лілю, плани міняються, — сухо відчеканила Тетяна в слухавку, перекриваючи шум блокпоста на задньому плані. — Військові та поліція перекрили відкриту локацію в центрі через загрозу балістики. Ніяких зйомок на вулиці сьогодні не буде, масові скупчення заборонили. Мені дали координати колишнього консервного ангара на Правому, ми там терміново переобладнали фотостудію. Я застрягла на в'їзді в місто, документи перевіряють. Їдь туди сама, налаштуй лампи під свій камуфляжний тон, бо неон з'їсть усе обличчя. Водій під'їхав.

Через сорок хвилин Ліля штовхнула важкі залізні двері ангара. Всередині пахло цементом, сирістю та дорогою фарбою. Світло було вимкнене, лише в кутку горіла одна робоча лампа.

— Тетяно Марківно? — голосно покликала Ліля. Голос лунко відбився від бетонної стелі. — Я на місці. Де тут рубильник?

З темряви біля великого шкіряного дивана почувся важкий крок. Під блідий промінь світла вийшов чоловік у класичному костюмі, але без краватки, тримаючи в руках теку з будівельними кошторисами.

Ліля застигла. Андрій.

Лють шуганула по венах так, що її порцелянова маска на лівій щоці зрадницьки натягнулася.
— Ти що тут забув?! — осатаніла вона, сильніше стискаючи ручку кейса. — Ти що, тепер і за Тетяною шпигуєш? Твої чергові підставні фокуси, щоб перед очима маячити?!
— Та ти з глузду з’їхала! — Андрій аж здригнувся, і на його лобі миттєво налилася знайома жила. — Моя фірма робить тут перепланування під подіум Тетяни! Вона моя клієнтка, ми цей ангар їй в оренду здаємо! Я поняття не мав, якого візажиста вона сюди кличе! Приїхав акти підписати перед закриттям об'єкта!
— Не бреши мені! — Ліля зробила крок вперед, дивлячись на нього своїм єдиним відкритим оком. — Ти ходиш за мною як прокляття! Салон, Набережна, тепер цей ангар! Тобі мало було минулого разу?! Хочеш ще раз перевірити, наскільки глибокі у мене рубці?!

— Та мне плювати на твою штукатурку! — крикнув у відповідь Андрій, роблячи крок назустріч, і його широкі плечі напружувалися під піджаком від образи. — Я чесно тримався осторонь! Але ти зараз поводишся як...

Раптом повітря за вікнами здибилося. Страшний, важкий свист балістики розірвав простір, і за секунду десь зовсім поруч пролунав оглушливий вибух. Земля під ногами хитнулася, наче палуба під час шторму. Зі стелі лавиною полетіла стара радянська побілка, а єдина лампа спалахнула і з тріском згасла.

Світ поглинула абсолютна, глуха темрява. Зв'язок на мобільних миттєво ліг, за вікнами завила загальна сирена, а вони залишилися заблокованими в залізобетонній коробці Правого берега.

— Не рухайся, — прохрипів Андрій десь у темряві. Почувся шурхіт, а потім глухий, соковитий удар металу об бетон і гучний чоловічий матюк. Андрій, судячи зі звуку, спробував зробити крок і з розгону влетів коліном у низький будівельний риштовок, який забули прибрати робочі. — Сука... Моя чашечка! Лілю, ти де взагалі?
— Я тут, — обізвалася вона з протилежного кутка. — Стій на місці, не ламай казенне майно. У мене в кейсі є налобні ліхтарики для виїзного гриму. Тільки б його намацати...

Ліля зробила крок навпомацки, виставивши вперед руки, але її зручний білий кросівок наступив на калюжу розлитої будівельниками липкої ґрунтовки. Нога зрадницьки поїхала, і вона з коротким писком полетіла вперед. Але замість жорсткої підлоги вона врізалася у щось велике і тепле. Андрій, який якраз навкарачки пробирався на її голос, прийняв удар на себе. Вони вдвох покотилися по підлозі й зарилися в якийсь величезний, шурхотливий рулон.

Блиснув світлодіодний промінь — Андрій нарешті намацав свій телефон і ввімкнув ліхтарик.

Вони лежали на бетоні, щільно заплутані в три метри яскраво-рожевої матової тканини — це був триметровий рулон тлі для майбутньої фотозони Тетяни. Андрій лежав на спині, його дорогий класичний піджак був густо припорошений сірим пилом, а на голові, як кумедна корона, висіла побілка зі стелі. Ліля сиділа верхи на його животі, загорнута в рожеву тканинну мумію під саме підборіддя, а її обличчя через розмазану туш та будівельну кіптяву виглядало так, наче вона щойно грабувала шахту.

Вони мовчки дивилися один на одного в промені ліхтарика.

— Слухай, мала... — Андрій важко видихнув, піднявши брову. — Я, звісно, знав, що у Тетяни креативне агентство, але щоб ми з тобою стали першими рожевими Барбі-партизанами Правого берега — це перебір навіть для Запоріжжя.
— Заткнись, — пирскнула Ліля, намагаючись виплутати руки. — Тобі цей сірий ірокез із вапна дуже пасує. Додає брутальності. Справжній пацан із металургійного.
— Каже дівчина, яка схожа на мокрого сажотруса в гламурному коконі, — відпарував Андрій, і в його очах уперше за довгі місяці промайнув той самий живий, іронічний вогник, без жодної відрази.

Він спробував допомогти їй розплутатися, але тільки сильніше смикнув край. Тканина натягнулася, і важкий пластиковий тубус, який стояв поруч, повільно і невідворотно повалився прямо на них. Андрій встиг лише закрити її голову рукою, і конструкція з гуркотом накрила їх зверху, остаточно затиснувши у вузькій рожевій пастці.