Глава 6. Не покидьок, а слабкий чоловік

Ліля сиділа на кухні бабусиної квартири, підібгавши під себе ноги в м'яких трикотажних штанах. На столі остигав чай із чебрецем, випускаючи тонку цівку пари в напівтемряву кімнати. На календарі вже миготів кінець вересня, вечори в Запоріжжі стали холодними, з тими самими різкими вітрами, що здували сухе листя з набережної прямо в сірі дніпровські хвилі.

Вона просиділа так години дві, відколи повернулася з Хортиці. Поруч на підвіконні лежали використані вологі серветки, замурзані бежевим тоном — щойно переступивши поріг, Ліля з якоюсь особливою, майже лютою ретельністю змила з себе весь камуфляж. Тепер її ліва щока дихала прохолодою кімнати, а багрові, стягнуті рубці більше не ховалися під восковою бронею. Шкіра злегка горіла після катарсису на оглядовому майданчику, але всередині, вперше за довгі місяці, не було липкого жаху. Була порожнеча. Чиста, вимита сльозами, як асфальт після зливи. Вона висловила Андрію все. Кожне слово, яке гнило всередині, нарешті вилетіло назовні й розбилося об хортицькі скелі.

Екран телефона, що лежав на стійці, раптово спалахнув, розрізавши сутінки палаючим синім світлом. Ліля здригнулася. Миттєва думка — Андрій — змусила її серце стиснутися. Вона підійшла, взяла слухавку.

На екрані висвітилося короткі: «Влад Барбер».

— Так, Владе? — Ліля відповіла швидко, намагаючись повернути голосу звичну, суху професійну інтонацію.
— Лілю, привіт, — голос Влада в трубці звучав дивно тихо, без його звичного бадьорого робочого пафосу. На задньому плані чувся глухий гул приглушеної музики й чийсь сміх. — Ти вдома? Не зайнята?
— Вдома. Щось сталося в салоні? Замовлення на завтра скасували?
— Ні, з роботою все залізно, — Влад зам'явся, почулося, як він перехопив телефон в іншу руку і вийшов у більш тихе місце, де зашуміли машини. — Короче... Я зараз у пабі на Маяковського. Сиджу з твоїм колишнім. З Андрієм.

Ліля відчула, як пальці, що стискали корпус телефона, миттєво зледеніли.
— І що? — її тон зрізав повітря, як бритва. — Навіщо ти мені це кажеш? Я ж попередила тебе вранці, що він...
— Лілю, гальмуй, вислухай, — м'яко, але наполегливо перебив її Влад. — Він не знає, що я тобі дзвоню. Він зараз у туалеті, змиває соплі. Цей твій Андрій... прийшов години дві тому. Сів, замовив горілки. Не пива, Лілю, а чистої горілки. Його трусить так, що склянка об зуби цокає. Він мені за пів години вивалив усе. Про аварію, про твої бинти, про те, як він на кухні злетів із котушок і назвав тебе страшною. Про те, як ти його сьогодні на Хортиці розкатала під нуль.

Ліля мовчала. Вона чула, як важко дихає Влад на тому кінці дроту, і це чуже, чоловіче втручання в її приватне пекло спочатку викликало новий спалах люті.
— Ти вирішив побути його психологом, Владе? Чи прийшов розповісти мені, який він нещасний?
— Я прийшов сказати, що він не покидьок, Лілю, — спокійно і дуже серйозно відповів Влад. — Він просто звичайний слабкий мужик, якого привалило плитою, до якої він не був готовий. Він сидить тут, закрив обличчя руками і каже, що зненавидів себе в той день, коли з тебе зняли марлю, бо його першою думкою було не «слава Богу, жива», а «як я тепер з цим з'явлюся на людях». Його егоїзм зараз його ж і жре наживо. Він не грає, повертати тебе через підставні замовлення більше не буде — у нього просто гордість зламалася. Він реально тебе любить, але він пластмасовий, ти всьому правильно сказала.

Ліля повільно опустилася на стілець, притискаючи слухавку до вуха. Слова Влада не викликали жалості до Андрія, але вони раптово зняли з неї той самий брудний, важкий камінь образи. Андрій не був лиходієм із дешевого роману. Він був просто людиною. Слабкою, зацикленою на статусі, яка злякалася потворності. І це була його особиста трагедія, а не її провина.

— Навіщо ти мені це розказуєш, Владе? — вже набагато м'якше, майже пошепки запитала вона.
— Бо я не хочу, щоб ти думала, ніби весь світ — це такі Андрії, — Влад на секунду замовк. — І ще... я розрахувався за нього, посадив у таксі й відправив додому. А сам зараз іду до тебе. Мені треба нормальної кави, бо від цього пабного смороду вже голова тріщить. Ти як, пустиш? Без гриму, без масок. Суто по-сусідськи.

Ліля подивилася на своє відображення в темному склі кухонного вікна. Ліва щока була відкритою, шрами — чіткими й чесними. Вона зробила глибокий вдих.
— Приходь. Код на дверях тридцять вісім.

Через двадцять хвилин у двері коротко, тричі постукали. Ліля відчинила. Влад стояв на порозі у своїй незмінній шкіряній куртці, з-під коміра якої виглядало татуювання у вигляді крил. На плечі висів старий рюкзак. Від нього пахло холодним вересневим повітрям і легким тютюновим димом.

Він зайшов, зняв кросівки і пройшов на кухню так невимушено, наче робив це щодня. Коли він сів на табурет біля столу і підняв на неї свої темні, густі брови, його погляд миттєво зупинився на її лівій щоці. Ліля внутрішньо напружилася, готуючись до звичного заціпеніння чи тієї самої прихованої відрази, яку вона ловила від колег у коледжі.

Але Влад просто дивився. Спокійно, прискіпливо, як профі дивиться на складну роботу.
— Знаєш, — він витяг руки з кишень, поклав великі долоні з мозолями від ножиць на стіл. — А рубці вже затягуються. На шиї взагалі тканина стає м'якшою. Ти чим мажеш? Дерматиксом?
— Контрактубексом, — Ліля з подивом відчула, як напруга зникає, поступаючись місцем простому побутовому здивуванню. — І ще... лікар давав якісь німецькі гелі на силіконі.
— Гелі — тема, — Влад кивнув, спостерігаючи, як вона наливає йому гарячий чай. — У мене на плечі теж опік був, три роки тому, коли в майстерні балон із газом крутили. Шкіру зрізали повністю. Нічого, затягнулося. Тепер там татуха з вовком. Так що, мала, жити будеш.

Ліля сіла навпроти, обхопивши свою чашку пальцями.
— Ти не такий, як я думала, Владе, — чесно сказала вона, вперше розглядаючи його без робочої суєти. — Адміністратор у салоні, барбер із купою татуювань, а розмовляєш... як нормальний психотерапевт.
Влад глухо засміявся, закинувши голову назад:
— Та який там терапевт! Я взагалі-то звичайний пацан із Бабурки. У мене батько все життя на «Запоріжсталі» біля мартенівської печі відпахав, руки в шрамах по лікті. Мене виховували просто: бачиш, що людині хреново — підстав плече, бачиш, що крисить — дай у морду. Я в цей салон пішов, бо стригти людей — це єдине, що я роблю по-справжньому добре. Коли до мене в крісло сідає мужик, він за двадцять хвилин розказує те, що дружині роками не каже. Так що твого Андрія я прочитав одразу, ще коли він у суботу тільки на поріг зайшов.