Глава 5. Ранковий релакс

Сонце над Запоріжжям нарешті втратило свою люту спеку, плавно переходячи в тепле вересневе золото. Ліля йшла вздовж Набережної, вперше за багато місяців дихаючи на повні груди. Під підошвами її зручних білих кросівок хрустів пісок, Дніпро виблискував, наче розплавлене срібло.

Сьогодні вона дозволила собі маленьку перемогу. На ній був легкий трикотажний кардиган кавового кольору, а на обличчі — значно менше гриму, ніж зазвичай. Ліля навчилася наносити тон настільки віртуозно, що він більше не відчувався як важка маска. Вона просто жила. За останній тиждень у салоні вона отримала свої перші хороші чайові, а Влад учора вранці просто так приніс їй величезний стакан лате з карамельним сиропом. Посеред цієї рутини в її душі вперше після аварії проклюнулася справжня, чиста радість. Вона вижила. Вона заробляє сама. Вона стоїть на ногах. Ліля підійшла до оглядового майданчика, підставила обличчя сонцю й посміхнулася.

— Ліля? Ти теж тут? — пролунав позаду знайомий голос, який миттєво зрізав увесь її спокій.

Вона повільно повернулася. На дорожці стояв Андрій. На ньому були спортивні штани, легка вітрівка, а в руках він тримав повідець, на іншому кінці якого крутився молодий золотистий ретривер. Навколо не було ні софітів, ні салонів. Суто випадкова недільна зустріч. Андрій виглядав розгубленим, але в його очах миттєво спалахнула надія.

— Привіт, — Ліля увімкнула свою фірмову, привітну посмішку. — Гуляєш?
— Так, взяв у друга малого побігати, — Андрій незграбно кивнув на собаку, яка вже намагалася ткнутися носом у Ліліні кросівки. — Знаєш, я так радий тебе бачити. Тут, без усього цього шуму. Тобі неймовірно личить цей колір. Ти виглядаєш... як раніше. Світла.

Ліля м'яко кивнула, залишаючись на місці. Вона не хотіла сваритися.
— Дякую, Андрію. Все гаразд. Рада, що в тебе теж усе добре. Мені час іти.
— Почекай, Лілю, ну будь ласка! — Андрій зробив крок уперед. — Давай просто посидимо на лавці дві хвилини. Ми ж не чужі люди. Я бачу, що ти ожила, у тебе очі блищать. Я так карав себе за те, що злякався тоді... Але зараз я дивлюся на тебе і розумію: ти сильна. Ти впоралася. Ці шрами... блін, та їх під твоїм цим макіяжем майже не видно! Ти знову стаєш тією Лільою, яку я зустрів п'ять років тому. Знову красива, знову ідеальна. Скоро взагалі все затягнеться, зробиш шліфовку, і ми забудемо цей кошмар, як поганий сон. Почнемо все спочатку, а?

Він говорив це щиро, впевнений, що робить їй найкращий комплімент. Андрій думав, що піднімає її самооцінку, але кожне його слово летіло в неї як розжарений уламок. Про те, які саме тригери він зараз зачіпає, чоловік навіть не здогадувався. Для нього «впоратися» означало замазати потворність кремом і стати «знову ідеальною». Для нього її цінність поверталася тільки тому, що шрамів «майже не видно».

Ліля відчула, як усередині все затремтіло від дикої люті. Вся її внутрішня робота, всі ті ночі, коли вона вила у ванній, намагаючись прийняти своє розірване обличчя без гриму — Андрій щойно знецінив однією фразою. Він любив її маску. Спалахнула сварка, і приховати болючі й занадто особисті тригери вона вже не могла.

Посмішка миттєво злетіла з її губ.
— Забудемо як поганий сон? — її голос став тихим, але жорстким.
— Мала, ти чого? — Андрій розгублено зробив крок назад. — Я ж просто сказав, що ти знову красива...
— Закрій рота, Андрію, — чітко обірвала вона. — Ти ні хрена не зрозумів. Ні тоді в лікарні, ні зараз. Ти думаєш, я впоралася, тому що навчилася купувати дорогий тональний крем? Ти думаєш, моя краса вимірюється міліметрами гладкої шкіри, яку твоїм ніжним очкам тепер не гидко бачити?!
— Лілю, не істери, я хотів як краще! — Андрій спробував увімкнути свій звичний захисний тон. — Я ж бачу, що ти ховаєш їх! Ти сама застібаєшся під підборіддя і малюєш себе щоранку! Значить, тобі теж гидко! Я просто порадів, що ти повертаєшся до норми!
— До твоєї норми?! — Ліля зробила крок впритул до нього. Під шаром косметики судорожно засіпався пошкоджений нерв. — Цей одяг і цей грим — це моя броня від таких сліпих випещених егоїстів, як ти! Щоб ви не тицяли пальцями і не лізли в мою душу! А вдома я змиваю все це. Я дивлюся на себе в дзеркало щодня. Я знаю кожну лінію свого нового обличчя, і я вчуся його любити! Вона — це я! Зі шрамами, з рубцями, з усім цим пеклом! А ти просто боягуз, Андрію. Ти любиш картинку. І зараз ти приповз назад не до мене, а до моєї вдалої штукатурки!

— Та що ти несеш! — крикнув Андрій, і на його лобі знову налилася червона жила. — Я місяць біля твого ліжка сидів! Я гівно за тобою прибирав, коли ти поворухнутися не могла! А ти зараз мене в багнюку топчеш через одне слово?!
— Так, сидів! — Ліля вже не стримувала сльози люті, але спину тримала рівно. — Ти сидів біля бинтів! Бо під бинтами ти міг уявляти свою колишню, зручну Лілечку! А коли бинти зняли — тебе знудило, Андрію! Ти втік, бо твоє ідеальне життя не передбачало дружини з понівеченим обличчям!
— Я не втік, ти сама мене вигнала! — випалив він. — Ти сама заставила мене підписати розлучення!
— Бо я позбавила тебе від необхідності брехати! — гаркнула вона прямо йому в обличчя. — Я бачила твої очі, Андрію! Твій жах і твою відразу! Я дала тобі те, чого ти сам так сильно хотів, але боявся визнати — свободу від мене! А тепер ти бачиш, що я не здохла, що я посміхаюся іншому чоловікові, і твоє зачеплене самолюбство вимагає повернути іграшку назад?

Ліля підійшла ще ближче.
— Тієї Лілі, яку ти знав, більше немає. Вона згоріла. А з цією, яка стоїть перед тобою, ти не впораєшся. Бо вона занадто справжня для твого пластмасового світу. Забирайся зі своєю собакою і більше ніколи не підходь до мене. Твій час вийшов.

Вона розвернулася і впевнено пішла геть по дорожці у своїх зручних кросівках. Сльози котилися по щоці, залишаючи ледь помітні вологі доріжки на тональному кремі, але її крок був жорстким, чітким і швидким. Тією самою проходкою від стегна. Вона чула, як Андрій щось кричав їй услід, як гавкав собака, але їй було байдуже. Спалах цієї сварки випалив залишки її дурних ілюзій. Вона була вільною.