Глава 2. Фенікс

— Тут головне — не розмазувати, а вбивати в шкіру, — дівчина-косметолог на приватній консультації впевнено постукала спонжем по тильній стороні долоні. — Звичайний тональник опікові рубці не візьме. Потрібен професійний щільний камуфляж з високим вмістом пігменту. Тільки попереджаю: шкіра під ним майже не дихає.

Ліля дивилася на кругле дзеркало з яскравою підсвіткою. Раніше її максимум — це легка пудра і гігієнічна помада перед виходом у коледж. Тепер перед нею стояли банки з густою, майже восковою масою, що пахла аптечним парафіном.

— Спробуйте самі, — дівчина протягнула їй вологий спонж. — Починайте з центру щоки, там, де рубець найбільш синій.

Ліля взяла спонж і притиснула до обличчя. Шкіра миттєво відреагувала — стягнутими після опіку тканини під важким кремом здалися абсолютно чужими, наче на ліву сторону наліпили шматок силікону. Обличчя почало злегка пекти, але вона навіть не здригнулася. Рука рухалася впевнено, сантиметр за сантиметром перекриваючи багрові горби.

Через пів години з дзеркала на неї глянула ідеальна, рівна, але абсолютно мертва маска. Жодного шраму. Тільки ліва щока через пошкоджені нерви майже не рухалася, коли Ліля спробувала перевірити міміку.
— Ну ось, супер! — дівчина притиснула руки до грудей. — Хто не знає — нічого не помітить!
— Дякую. Те що треба, — Ліля м’яко, куточками губ посміхнулася дівчині й слухняно розрахувалася.

Ця посмішка тепер працювала як автоматичний вимикач. Вона не була фальшивою чи злою — вона стала простою побутовою зброєю. Ліля швидко зрозуміла: якщо ти ходиш із похмурим, переляканим обличчям, люди починають лізти зі своїм жалем, розпитувати про аварію і заглядати в очі. А коли ти спокійно, ввічливо посміхаєшся і кажеш «Дякую, все чудово» — від тебе миттєво відстають. Це був її ідеальний паркан. Вона розмовляла, кивала, допомагала сусідам у під’їзді, але всередині тримала глуху, залізобетонну дистанцію. Жодних подруг, ніяких посиденьках за чаєм, ніяких відвертостей. Простір навколо себе вона випалила дотла.

Увечері вона розбирала шафу. Сміттєвий пакет швидко заповнився старими сукнями з відкритими плечима та блузами з вирізами. Замість них на полиці лягли щільні трикотажні гольфи під саме горло, строгі сорочки з високими комірами-стійками та закриті піджаки. Це виглядало стримано і навіть дорого, але головне — одяг повністю закривав понівечену шию та ключиці.

Ліля вдягла тонку чорну водолазку, підійшла до вікна і поправила жорсткий комір, який щільно облягаг горло. Обличчя під камуфляжним гримом уже починало злегка свербіти від задухи, але вона навіть не потягнулася, щоб почухати щоку. Звикла. Вона випрямила спину, розправила плечі й подивилася на свої руки. Сльози закінчилися ще в лікарні. Попереду було нове, абсолютно чуже життя, і вона збиралася прожити його на своїх умовах.

Ліля штовхнула важкі скляні двері супермаркету на проспекті й вийшла на серпневу спеку. Важкий камуфляжний грим на лівій щоці миттєво зреагував на гаряче повітря — шкіру під восковим шаром стягнуло, обличчя почало зрадницьки пітніти під щільною сорочкою, застебнутою на всі ґудзики до самого підборіддя. Вона навіть не поворухнутися, щоб витерти чоло. Звикла терпіти.

Вона впевнено йшла повз зупинку, тримаючи пакет із продуктами, коли біля бровки різко загальмував знайомий білий кросовер. Двері відчинилися. З машини вийшов Андрій.

Він виглядав так само, як і три місяці тому: той самий дорогий годинник, бездоганно випрасувана футболка, легкий запах «Шанеля». Він закрив машину, обернувся, і його погляд випадково ковзнув по ній.

Ліля не зупинилася. Вона продовжувала йти вперед своєю рівною, чіткою проходкою від стегна, дивлячись прямо перед собою.

Андрій замерз на місці. Його очі звузилися, він пильно вдивлявся в її обличчя, намагаючись знайти хоч якийсь знайомий знак. Його погляд пройшовся по її абсолютно гладкій, матовій, штучно ідеальній лівій щоці, по закритому трикотажному коміру, який наглухо ховав шию. На його обличчі промайнуло дике, безпорадне замішання. Він впізнавав її фігуру, її рухи, але це бездоганне, порценянове обличчя незнайомки ламало йому мозок.

— Ліля?.. — невпевнено, майже пошепки покликав він, роблячи крок назустріч.

Ліля плавно уповільнила крок і повернула до нього голову. На її обличчі миттєво ввімкнулася та сама суха, професійно-ввічлива посмішка, яку вона відточила перед дзеркалом. Очі залишалися абсолютно холодними, порожніми й прозорими, як скло.

— Доброго дня, Андрію, — спокійно, рівним і чужим тоном відповіла вона. — Якими долями?

Андрій від несподіванки навіть відступив назад. Його погляд судорожно бігав по її ідеальній шкірі, на якій під палючим сонцем не було видно жодного рубця.
— Ти... як ти? — пробурмотів він, повністю розгубившись і не знаючи, куди подіти руки. — Я дзвонив, ти заблокувала... Я приїжджав на стару квартиру, там замкнено. Я думав, ти... блін, Лілю, ти шикарно виглядаєш. Що з обличчям? Лікарі ж казали...
— Лікарі багато чого кажуть, — м'яко перебила вона, продовжуючи тримати на обличчі нерухому, приязну маску. — У мене все чудово. Дякую за турботу.

Він дивився на неї, і Ліля чітко бачила, як у його чоловічій голові тріщали шаблони. Він чекав побачити зацьковану, потворну жінку, яка сидить удома і плаче від депресії, а перед ним стояла впевнена, стильна красуня, яка дивилася на нього як на випадкового перехожого. В його очах раптом спалахнув знайомий егоїстичний вогник — він зрозумів, що втратив щось дуже дороге.

— Слухай, мала... — Андрій зробив крок ближче, намагаючись узяти її за лікоть. — Може, кави вип'ємо? Тут поруч відкрили нове місце. Нам треба поговорити. По-людськи. Я тоді на кухні злетів із котушок, ти ж знаєш, я не хотів...

Ліля плавно, без жодної агресії прибрала руку назад, не давши йому доторкнутися до себе. Посмішка на її губах навіть не здригнулася, але залізобетонна дистанція між ними стала відчутною на дотик.

— Вибач, поспішаю, — коротко відрізала вона, заглядаючи йому прямо в очі своїм порожнім, випаленим поглядом. — Усього найкращого, Андрію.