Поява в корпорації «Ізумруд» нового вантажного корабля класу «Синій кит» із несподівано смішною назвою «Ненажера» викликала справжній ажіотаж. Не встигли ще затягнути останні гайки на верфі, а в коридорах головного офісу вже точилася боротьба за місця в екіпажі.
Посадовці, що нудьгували у кабінетах із видом на гелієві фонтанчики, ожили. Хтось просував у список кандидатів кума, хтось — брата, хтось — колишню дружину. А дехто й сам поглядав на вакантні посади з неприхованим інтересом — надто вже привабливо виглядали обіцяні зарплати: удвічі, а то й утричі вищі за середні по галузі.
Причина була проста: «Ненажера» став першим і поки що єдиним представником свого класу. Його трюми вміщали втричі більше вантажу, ніж у найближчих конкурентів, а витрати на рейс перевищували стандартні лише на дванадцять відсотків. Прибутковість — мрія акціонера.
Конкурс виявився настільки масштабним, що комісіям із добору довелося вдвічі збільшити штат, аби встигати обробляти документи. До засідання правління товста папка з тринадцятьма схваленими кандидатами вже лежала на столі в конференц-залі. Затвердження списку мало бути простою формальністю.
Але втрутився Його Величність Випадок — у постаті Башмакова Сергія Миколайовича.
Зал засідань, як завжди, був наповнений важким сигаретним димом, що пахнув дорогим тютюном, пластиком і легкою напругою. Мутне марево світла відбивалося на полірованих поверхнях столу, за яким сиділи члени правління — втомлені, але зібрані. Хтось крутив у пальцях авторучку, хтось перегортав папери з відібраними кандидатами, хтось відверто нудьгував. Список екіпажу «Ненажери» був майже затверджений.
І тут двері відчинилися.
Голова правління увійшов повільно, але з упевненістю хижака, який знає: весь здобуток уже в капкані. Сергій Миколайович Башмаков, власник 73% акцій, крокував, наче власною галереєю, з сигарою в зубах і легкою усмішкою. Дим тягнувся за ним у щільній стрічці, ніби й він знав своє місце — трохи позаду хазяїна.
— Сподіваюся, я встиг вчасно, і питання по екіпажу ви ще не розглянули повністю, — сказав він, не підвищуючи голосу.
Фраза прозвучала як твердження, не як питання. У залі стало тихо. Навіть вентиляція, здавалося, замовкла.
Башмаков сів у крісло, випустив хмару диму й глянув поверх окулярів на документи.
— Я не маю заперечень щодо списку екіпажу, — промовив він, ліниво перегортаючи першу сторінку. — Але капітаном та першим помічником будуть Касаткін і Тиран.
Пауза. Папки завмерли в руках, стіл застиг. Усі чекали — може, він пояснить?
Тишу порушив лише сивий чоловік із прямою поставою та суворими очима. Керівник компанії. Один із небагатьох, хто не боявся Башмакова.
— Чому саме вони? — спитав він рівним тоном, без виклику, але й без лестощів.
Башмаков повільно повернув голову, подивився на співрозмовника, затягнувся й відповів:
— Касаткін — бо мені сподобалося його прізвище. «Ненажера» та Касаткін — звучить солідно. Надійно. Небезпечно.
— А Тиран… — він знизав плечима. — У кожному екіпажі має бути хтось, кого бояться.
Він видихнув, і цим усе було сказано.
Башмаков зручно відкинувся в кріслі й кинув погляд у стелю, наче не чекав продовження розмови. Він сказав, як відрізав. Решта нікого вже не стосувалася.
Сивоволосий керівник компанії, людина, яка роками працювала пліч-о-пліч з акціонером-гігантом, усе ще вдивлявся в нього, ніби сподівався знайти за жартівливим тоном серйозну логіку. Якийсь потаємний розрахунок. Стратегію. Натяк на випробування або приховану перевірку системи відбору.
Але, глянувши у вічі Башмакова, він зрозумів: той не жартує. Зовсім. Він справді обрав капітана за прізвище — бо воно звучить. А першого помічника — бо знайшов тирана для підтримання порядку. Рівновагу хаосу, як любив він казати в неформальній обстановці.
Керівник повільно кивнув. Так, це був його стиль: холодний, непередбачуваний, але напрочуд ефективний.
Дим від сигари повільно здіймався до стелі, розтікався по кутках і здавалось, що сама корпорація «Ізумруд» дихає волею Башмакова.
***