Розділ 10 Вирують пристрасті

Розділ 10  Вирують пристрасті ,30.06.2018 г

 Наступного дня Семенов вийшов на роботу й приступив до своїх безпосередніх обов'язків. Виїзд на місце злочину, спілкування з колегами, опитування свідків.  До 18.00 Руслан був зовсім виснажений, але сів на свій мопед і поїхав у кафе зустрічатися з Ольгою.

Сьогодні дівчина причепурилася й виглядала квітучою. Руслан тільки зараз її по-справжньому розглянув. Десь під 30, мініатюрна, але з формами, блондинка з великими блакитними очима. На роботі погляд був переляканим і якимось зацькованим, а зараз лагідним і злегка збентеженим. Вони замовили піцу й білого вина. Після випитого Ольга розкріпачилася і стала відвертою. Виявилося, вона- корінна харків'янка, незаміжня. Працює від дзвінка до дзвінка, додому ледве приповзає і часу на особисте життя не вистачає.

- Та й з ким зустрічатися? - Ремствувала Оля. - Приїжджають   провінційні красуні й женять на собі «наших» потенційних чоловіків. І все. ДО 30 років немає вільних адекватних чоловіків.

- Мені 26. Я вільний і не збираюся найближчим часом обзаводитися родиною. Вважаю, що до 30 років чоловік повинен опанувати «хлібну професію», і тільки тоді обзаводитися дружиною. Раз і назавжди.

Щоки Оли зашарілися, і вона опустила очі.

- У дівчат усі інакше. Я розумію. Взиграв материнський інстинкт- виходить, настав час вити сімейне гніздечко.

У цей момент Руслан перевів погляд на дівчину в куті кафе. Вона щось напружено виглядала в екрані ноутбука. Кінський хвіст, джинсова куртка, капрі, що обтягають довгі ноги робили її на 5 років молодше. І тільки те, як вона короткозоро щулила свої виразні очі, було незабутнім. Віка. Не може він забути свої спонтанний поцілунок, не може викинути її з голови.

Павлова стежила за миготінням червоної крапки: пересування Завальского по місту. Практично щодня тільки робочі поїздки. Напередодні виборів депутат вирішив стати слухняним-хлопчиком і забув дорогу в розважальні заклади, чим грішив раніше. Раптово вона відчула чийсь пильний погляд. Підняла очі- і побачила Руслана. Чорт, що він тут робить? Геній криміналістики. І він дорікав її в нещирості! Але не може ж Віка розповісти першому зустрічному, що працює приватним детективом і займається замовленням. А Семенов образився, вважає її потайливої. До того ж, він належить до іншого шару суспільства. Вони різні, і нічого загального в них бути не може.

« А от комусь, по-моєму, усе-рівно, що Руслан мажор. Сидить, насолоджується його суспільством, сміється. А я отут давлюся від ревнощів і дурості.»- Віка захлопнула кришку ноутбука й спробувала пройти повз щасливу парочку. Семенову не сподобався непроникний погляд Павлової, і він не став робити вигляд, що вони не знайомі. Руслан піднявся назустріч і вимовив:

- Здраствуй, Віка. Оля, це- моя колега, Вікторія.

- Дуже приємно,- процідила Павлова крізь зуби. Зараз вона приревнувала Руслана до цієї сексапільної грудистої блондинки. (Сама Віка похвастатися значними формами не могла.)

Семенов зрозумів, що дівчина може пройти повз і просто зникнути з його життя, а він не знайде більше приводів для зустрічей. Руслан не повинен дати їй піти.

- Оля, вибач, робочий момент. Я повинен бігти. - Він витяг гроші за вечерю й поклав на стіл. - Величезне спасибі за допомогу.

Оля, що сторопіла, спостерігала, як її супутник залишає кафе. За рогом він наздогнав Вику.

- Почекай! - Руслан схопив її за руку.

Вони стояли, розгублено дивлячись один на одного. Їй не хотілося йти, але гордість не давала зізнатися в цьому. Вона перебувала в полоні цих сірих очей. Будь вона  трохи й фривольніше, то закрутила б із Семеновим інтрижку. Але вона  глибше. І якщо ці якості хлопець не зміг у ній розглянути, то їм не по дорозі.

- Ти кинув свою супутницю?

- Так. Тобто, це не супутниця, а інформатор.

- Ну так. А вона це знає? - У голосі Вики звучав сарказм.

Руслан з незрозумінням на неї вп'явся.

- Ти ревнуєш?

- Так кинь ти! Я-Доросла дівчинка. Сьогодні ти зі мною п'єш чай, завтра з іншою. Потім тобі захочеться кави.

- Мені хочеться кава тільки з тобою.- Пробував пожартувати Руслан.

- Що?

- Віка, я не такий, як ти думаєш.

- А який?

Він підняв нагору руки й марно спробував знайти потрібні слова, але розгубився.

- Я так і думала. - З подихом проронила Віка, повернулася й пішла ладь.

- Ти куди?

- Статтю писати. У мене ж робота. Правда, без інформаторів.

Знову цей сарказм у голосі.

- Постій! Ти на машині?

- Сьогодні- ні.

- Ідем, я тебе відвезу.

- Нам по шляху?

- Так.

Руслан підвів Віку до свого мопеда.

- Я боюся.

- Тримайся міцніше. Я поїду тихо.