9. Криваво-сірий

За п’ять місяців до цього

- І чому мені так не подобається повертатися додому? - Асгейр зупинив коня та провів рукою по шовковистій гриві. Світлий жеребець фиркнув та кілька разів вдарив копитом.

Широка дорога вела до столиці Мілаїри. Місто оточувала висока кріпосна стіна, у якій виднілися бійниці. Асгейр вже звідси бачив вартових з алебардами та прапори рідної країни. За стіною були видні дахи будинків та храмів.

- Ми обидва знаємо відповідь на це питання, - сумно посміхнувся Фолкор, примружившись від яскравого сонця. - Тебе тут не чекають.

- І ніколи не чекали, - погодився третій принц Мілаїри, хоча туги в його голосі не з’явилося. Він ніби більше зовсім не шкодував, що у столиці йому не радіють. Він направив коня вперед і повернувся до друга: - Як тобі на батьківщині твоєї матері? Чи не хочеш повернутися до столиці?

- Моє місце поруч з тобою, - хитнув головою Фолкор. - Мене тут теж мало що тримає. А Ольдовія виявилася не такою бридкою, як у розповідях матері.

- Вона жінка, - знизав плечима Асгейр. - А їм там дійсно було не солодко. Гадаю, колись ольдовійці будуть із вдячністю думати про приєднання до Мілаїри.

- Так, звісно, - розсміявся Фолкор. - Наречуть нас рятівниками та будуть зводити пам’ятники.

Над головами загону розстелилося блакитне полотно неба. З обох боків від дороги розкинулися зелені луги, які перетікали в жовті поля. Лісів на території Мілаїри було мало, і вони не могли повихвалятися такою різноманітністю величезних хвойних дерев, які росли на території Валуа. Асгейр спіймав себе на думці, що йому сподобалися ліси та холодна зима північного краю. Вомон-ле-Тіссен відрізнявся від усіх фортець, які вони проїхали дорогою до рідного міста, і повністю влаштовував третього принца. І він прагнув швидше вирішити усі питання в столиці та повернутися туди, на край їх нової карти. І понад усе йому хотілося знову побачити Сандру.

- Я все одно не розумію, чому вони не сказали одразу, що пацюк втік, - промовив Фолкор тихо. Асгейр скривився:

- Певно, хотіли самі його впіймати. Але не змогли.

- Думаю, він просто втече і десь сховається.

Асгейр стиснув та розтиснув кулак. Він не збирався відпускати Оттавіо. Спогади про два роки полону були все такими ж свіжими. Вони здавалися глибокою раною, яка гноїться та не має змоги затягнутися. Нічні жахи відступали тільки тоді, коли уві сні до нього пригорталася дівчина з очима кольору найчистішої сталі.

Тоді у Вомон-ле-Тіссен, коли генерал схопив Сандру, Асгейр не думав про помсту. Торгнір зумів умовити брата, що забере Оттавіо у столицю, допитає, дізнається усе, що захоче, а потім буде тримати у в’язниці до того дня, коли Асгейр захоче поквитатися.

Та дорогою до столиці генерал втік.

- Йому допомогли, - розмірковував третій принц. - Сам він би не звільнився. Та от хто це був і як?

- Хтось з мілаїрців? - насупився Фолкор. - З тих, хто його охороняв?

- Не знаю. Нам треба дізнатися, де і коли саме це сталося, - Асгейр розім’яв шию, подивився на чисте небо. - І якщо у нього лишилися прихильники, він може щось утнути. Оттавіо хоч і щур, але не з тих людей, які просто безслідно щезають. Його его не дасть йому спокійно жити.

- Тоді дарма ти його просто не вбив.

- Дарма, - ледь чутно погодився Асгейр.

Столиця зустріла воїнів метушнею. Вартові, впізнавши маршала, витягнулися та вигукнули привітання. Перехожі, помітивши загін, зацікавлено зупинялися та придивлялися. “Білий Кат” - захоплено перемовлялися люди, коли розуміли, що першим їде принц. Для них він був героєм. Чоловіки схвально кивали головами, жінки дивилися захопленими поглядами. Молоді дівчата намагалися зловити погляд красеня, змахували руками, викрикували та широко посміхалися. Новина про одруження третього принца на ольдовійці багатьох обурювала, і столичні красуні ще колихали надію вийти заміж за принца.

Загін прямував до королівського палацу. За ними спостерігали з вікон будівель, деякі містяни виходили на вулиці. Міські вартові віддавали честь, вигукували вітання.

Асгейр відповідав неуважно, думками він знаходився дуже далеко. Йому раптом стало тривожно. В голову полізли дурні думки. Він намагався сам себе переконати, що у Вомон-ле-Тіссен Сандрі нічого не загрожує, а дорогу, якою вона їхатиме, вони перевірили. До того ж Асгейр просив Назаріо дати вдосталь воїнів для супроводу.

Та все одно дивне передчуття не зникло, навіть коли загін в’їхав на територію палацу.

- Як я скучив, брате! - Болдр розкрив обійми, підходячи до Асгейра. Третій принц передав поводи конюху та обернувся до брата:

- Вірю у твою щирість, - пирхнув він, та все ж дозволив старшому символічно себе обійняти.

Болдр посміхався. Він був одягнений у чорні штани та сіру сорочку, рукави якої були наче обпалені. Біла прядка у його чорному волоссі трохи відросла, і показалося чорне коріння. Цю прядку Болдр зробив собі алхімічним освітлювачем, коли Асгейр повернувся з полону. Він наче підтримував посивілого родича.

- Ображаєш, брате, я завжди радий тебе бачити, - у посмішці Болдр показував подовжені ікла. - Ніхто крім тебе не зможе оцінити мій новий експеримент. Ходімо зі мною. Тобі точно сподобається!

Асгейр перезирнувся з Фолкором, закотив очі, але все ж рушив слідом за братом. Той широкими кроками ішов до виділеного для його дослідів майданчика.

- І що це? - звів брови до перенісся Асгейр, коли Болдр продемонстрував їм якийсь сірий порошок на долоні. Фолкор також зацікавлено роздивлявся і не міг зрозуміти, що такого цікавого вигадав другий принц.

Домініка-Франческа тихенько сиділа недалеко від свого чоловіка та вишивала. Вона лише привіталася з гостями і знову повернулася до своєї справи. Судячи з легкої усмішки, її нове життя дівчину абсолютно влаштовувало.

- Це дещо цікавіше за порох, - зухвало вимовив Болдр. Він ніби чекав саме цього питання, щоб дати таку інтригуючу відповідь, а потім махнути рукою своїм помічникам. Асгейр і Фолкор повернули голови туди, де на майданчику кроків за сорок від них із цегли вистроїли стіну метр завдовжки і півтора заввишки. Двоє чоловіків щось зробили біля стіни, та одночасно кинулись у різні боки. Вони встигли закрити собі вуха руками, і покотитися по землі, коли пролунав вибух.